Версія закінчення оповідання "дивак"

Коли набирали солому, дiд часто сповзав iз скирти, нанизував солому на рiжняки i гуцав так, що аж лiса скрипiла.
Товчи, внучку, гнiти! хекав. А я ще якийсь навильник скину. I знову дерся на скирту.
Спочатку Олесь надолужав, потiм заморився i сiв.
Навiщо стiльки беремо?
Як навiщо? озвався з пiтьми Прокiп. Це ж собi, а не тещi. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Нi? Пiдростеш узнаєш. Клята баба.
А якщо коням важко буде? своєï Олесь.
Нiчого. Зате нам легко. Натопив i вилежуйся собi на печi. Ти вiдпочинь, а тодi ще пострибаєш. Воно ж таки груз.
Повертались додому в темрявi. Лiпив мокрий снiг, припорошуючи бiлим конячi спини. Прокiп хльоскав батогом i лаявся. А Олесь сердито сопiв у нього над вухом i пiдбивав руку. Замахнеться Прокiп гарненько, цьвох i мимо.
Не бий, благає Олесь. Бачиш: важко.
Прокiп зiтхнув i, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.
Ось послухай, дурнику, що я тобi скажу. Слухай i на вус мотай. Тут, на землi, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.
Подався вперед i, обдаючи Олеся прiлим духом давно не митоï бороди, захарчав у саме вухо:
Пойняв?
Олесевi зробилося сумно. Закортiло швидше туди, в село, де снiг плете навколо електричних лiхтарiв густi рожевi сiтi, й привiтно свiтяться вiкна в хатках.
Попереду бiлою стiною пiдвiвся бiр. Вiн уже не гув i не шикав на коней.
Мовчить, тихо сказав Олесь.
Снiгом забило, пояснив Прокiп. Вiтер гiлля не зрушить.
Дома Олесь не став ждати, доки дiд з матiр'ю скидають солому, швиденько роздягся i полiз на пiч. Через деякий час у сiнях загримали чобiтьми, загомонiли.
Ото ж я й кажу, говорив дiд, неглемедза вiн у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагонi...
Потiм дiд увiйшов до хати, заглянув на пiч.
Змерз, онучку? А ти ножки на черiнь, а зверху кухваєчкою...
Олесь глибше зарився в подушку i тоненько заскiмлив.
Прокiп пiдняв брови сторчака.
Он диви, чого це вiн розприндився?
Геть, не займайте його, сумно обiзвалася мати з хатини. Ïжте вже.
А хiба я що? мимрив Прокiп. А йому нiчого такого й не казав...
Вiн ïв швидко, винувато витрiщав очi, плямкав тихiше, нiж завжди, i губив крихти в бороду.
Олесь непомiтно для себе заснув. А вночi крiзь сон благав матiр розповiсти казку про Iвасика-Телесика, злякано зойкав, коли вiдьма гризла дуба, i радо смiявся, коли гусиня взяла Iвасика на своï крилята. Вдосвiта знов загули на морозi сосни i закричали пiвнi на горищах. Народжувався новий день.

Тема: зображення жар – птиці, яка, перебуваючи у клітці, а потім, покинувши її, освітила все довкола у столиці і принесла людям радість і щастя.  

Ідея: возвеличення краси екзотичного птаха, який робить всіх радісними, веселими;  засудження заздрості.  

Художні засоби: Епітети:чудесна Жар-птиця, ґава старезна, без ока, та ще й кульгава, птаха екзотична, південна, до снігів незвична.

Метафори:очима-намистинками, золоту Жар-птицю

Порівняння: Летіла все вище, так гарно, так вільно, як в найзолотішім, найкращім мультфільмі..

Товста тітка до світила
Приїхала в місто:
– Ой, несе мене, нівроку,
Як у діжці – тісто.
Мабуть, криза в світі збила
Обмін речовини…
– Як харчуєтесь, шановна?
– Як уся родина.
Навіть менш, ніж чоловіку
Й дітям насипаю…
Правду, що вони не з’їли,
Звично доїдаю.
Припишіть мені від цього
Ліки або тести!
– Я вам раджу якнайшвидше
Дві свині завести. –
За півроку пацієнтка 
Знову їде в місто,
Бо за формою зробилась
Товща сумоіста. 
Обійшов її світило
Спереду і ззаду:
– Мабуть, проігнорували
Ви мою пораду.
– Що ви, доктор?! Доїдаю,
Як рішили з вами,
За дітьми, за чоловіком
І двома свинями!