Твір на тему " нелюди і люди в романі ліни костенко "маруся чурай"

У своєму романі в віршах «Маруся Чурай» письменниця Ліна Костенко піднімає важливі життєві питання, серед яких збереження кращих людських якостей, добро заради інших та розуміння поганого та хорошого у оточуючому нас світі. Людина на протязі усього свого життя постійно зустрічається з різноманітними труднощами, іноді навіть з жорстокістю та підлістю не тільки сторонніх, але й досить близьких людей. І все-таки, не зважаючи на будь-які труднощі, людина повинна знову і знову підійматися, закликаючи на до небачені резерви сили і стійкості. Один раз витримати випробування – це замало, а ось витримувати випробування все життя, коли треба берегти гідність та честь – такого гідна лише справжня людина. Для того, щоб простежити, як жили герої історичного роману Л. Костенко у божевільному світі того часу, для того, щоб зрозуміти, хто з них не зрадив, не схибив собі, своєму високому призначенню бути справжньою людиною, треба перекинути своєрідний місток від сучасного до минулого. На мій погляд, основним критерієм оцінювання людини у творі є ставлення до головної героїні твору Марусі людей під час судового процесу над дівчиною. Марусю звинувачує мити Гриця, Галя Вишняківна та Семен Горбань – люди, які ставляться до життя як до процесу збагачення. Під час суду мати Гриця спочатку навіть визиває співчуття, бо що може бути найгіршим, ніж загибель сина. Але надалі, дізнаючись зміст буття Бобренків, ми бачимо, що єдиною метою їхнього життя залишилося збагачення. Хоча її чоловік і намагається стримати жінку у зажерливості і егоїстичності, згодом він і сам стає таким же самим. Ще один свідок, який виступає на суді проти Марусі – це Галя Вишняківна. Ця особа пихата, обмежена і самовпевнена. Вона не вміє любити, усі людські почуття для неї заміняє нестримне бажання вийти заміж. Разом з нею жорстокість до Марусі виявляє Семен Горбань, бо дуже хоче догодити своєму багатому родичеві Вишняку. Він і сам злодій, він ниций духом і обмежений, він не може зрозуміти красу та глибину душі Марусі. Усіх цих людей поєднує ницість душ, убогість та дрібність існування. Для цих персонажів немає нічого святого, бо в житті їхньому одна єдина мета – це збагачення, збагачення будь-якою ціною. Розмірковуючи про них, досить важко назвати цих персонажів людьми, скоріш це нелюди, які втратили усе людське і забули про одвічні суспільні цінності. m;ma -oP ؠ 5pt;margin-left: 0cm;line-height:15.35pt;orphans: auto;widows: auto;-webkit-text-stroke-width: 0px; word-spacing:0px'>А ось захищають Марусю представники козацтва, бо козацтво – це зовсім інший світ, в якому вже в той час був демократичний устрій з законами та звичаями, в основу яких покладені кращі моральні надбання народу та справжні людські взаємовідносини. Відверто і красномовно виступив на суді Іван Іскра, який щиро та без відповідно кохав Марусю. Саме він привіз документ про помилування Марусі, підписаний самим Богданом Хмельницьким. Іван добре розумів, що, стративши Марусю, кати знищать справжню красу мистецтва. А що ж буде далі? «А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?» У відповідальний момент Іскра здатний на лицарський і благородний вчинок. Він, гонець до гетьмана, боїться на своєму шляху ворожої кулі або пастки, бо йому треба довести цю справу до кінця. «Якщо я впаду, – не врятована пісня, задушена пісня в петлі захрипить». Козаку притаманне благородство, не суєтне, не силуване, не демонстроване напоказ, але неодмінне. Іван характеризується поєднанням чоловічої сили і вразливої душі. І саме в постаті Івана козаки у цьому творі виступають як справжні люди, гідні цього високого звання, саме вони протистоять нелюдам, для яких у житті немає нічого святого, окрім власного збагачення.

Чи спростилися би стосунки

Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.

Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.

Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?

Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!

 Ось нарешті настало літо. Саме тоді хочеться покупатися в морі, помалювати щось на піску... Так було з однією дівчинкою Мариною. Одного спекотного дня, коли безжаліснопекло сонце дівчинка прогулювалась берегом моря і збирала різні красиві камінці і ракушки. Але як не втриматися від того, щоб намалювати якийсь малюнок. І дівчинка присівши, почала возити пальчиком по піску та намалювала мене,хлопчика-фігурку. Намалювавши його Марина радісно побіжала додому, бо вже почало сутеніти. Наступного дня дівчинці закортіло знову пійти до моря, подивитися як там я. Як вона здивувалася, коли побачила, що я зник й до самой води виднілися якісь маленькі сліди мізерної фігурки. Тоді вночі, коли я ще був намальований на березі, меністало дуже нудно і я захотів подивитися що там робиться насправді на світі. Тут мене  почали омивати теплі хвилі, що від цього тепла я враз відчув як я оживаю і встаю на ноги. Я підвівся і захотів вже рушити, як велика хвиля накинулася на мене і потягла мене у море. Коли вона мене затягувала я встигнув вхопитися за якусь ракушку, але хвиля була сильнішою і продовжувала затягувати мене і ракушку за яку я тримався. І тут я потрапиши вже у море, відчув як я тону. Але ракушка стала мені в пригоді. Я умостився у її дно і чекав, що буде далі. А мене все уносило далі і далі... Я знав, що врятуюсь тільки тоді, коли якась людина повторить мої обраси на малюнку і тоді я зможу пересилитися в інше тіло. Одного дня коли я все плив, настала велика буря. Я зрозумів, що зараз мене накроє хвилею та затопить мене. Але тут, немов би зрозумівши моє попередження одна дівчинка на ім*я Ганнуся, їхавши додому зі школи, повторила мої обриси, намалювавши мене на вікні трамваю. І тоді я квапливо пересилився на той малюнок, залишивши ту страшну бурю тільки у своїх спогадах, як старшну пригоди. Тут же я познайомився зі