Твір на тему симоненка ти знаєш що ти людина

Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питаннями: чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Замислююся над цим і я…Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи духовністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожна особистість — неповторна! Але вважаю, що завдання кожного —робити світ навколо себе добрішим, більш гуманним, допомагати ближнім, довіряти, розвивати свої творчі здібності, поважати інших. Ми всі прагнемо жити комфортно. А душевний комфорт можна мати тільки тоді, коли сам робиш добро й у відповідь отримуєш таке ж ставлення від інших. Думаю, що зло й ненависть спустошують людину, а значить — частково знищують її.Нещодавно на уроці літератури ми вивчали вірш В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?», де поет розкрив місію людини на землі: творити добро, жити за законами моралі, поважати й цінувати неповторність людської особистості:Ти на землі — людина,І хочеш того чи ніУсмішка твоя — єдина,Мука твоя — єдина,Очі твої — одні.Автор наголошує на тому, що кожна людина неповторна, має право на повагу, любов, щастя і свободу. У поезії порушено ще одну важливу проблему — швидкоплинності людського життя. Ми ще молоді, здається, усе життя попереду. Але насправді день пролітає за днем. Здається, учора була весна — і ось уже осінь за вікном вкриває золотим дощем вулиці. «Завтра, завтра, завтра — і так минає життя», — говорили давні римляни, і можливо, «завтра»Більше тебе не буде.Завтра на цій землі  Інші ходитимуть люди,    Інші кохатимуть людиДобрі, ласкаві й злі.Часто ми забуваємо сказати теплі слова любові рідним, до друзям, сподіваючись на «завтра». В. Симоненко звертається до пас, читачів, із проханням жити повно, цінувати кожен день:І жити спішити треба,Кохати спішити требаГляди ж не проспи!Але що ж треба зробити мені, щоб бути дійсно Людиною? Вважаю, що повинен сумлінно навчатися, потім обрати спеціальність до душі, а ще — створити міцну родину. Також хочу бути вірним другом, люблячим і вдячним сином, людиною, на яку завжди можна покластися. Хочу жити так, щоб мене поважали.Невже цього замало, щоб бути Людиною?Твір Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина…? можна вважати гімном людській гідності. Ці рядки, звернені до сучасників, прозвучали в умовах виховання поваги до держави, а не до людини. І це є знаменною ознакою того часу, зараз ми вже знаємо, що то був тоталітарний режим. Бо, не дай Боже, звичайна людина усвідомить таку просту річ, що вона має власну гідність не тому, що це визнає держава, а просто тому, що вона — людина. Тож і запитує поет: «Ти знаєш про це чи ні?» Ці слова звернені до нас на багато років уперед, коли ми самі будемо зіставляти свої вчинки з цією простою фразою.Василь Симоненко належить до тих письменників, яким не судилося за життя бути визнаними на державному рівні. Державі такі митці не були потрібні, бо вони своїм словом ставили під сумнів ідеологію та дії влади. Як же можна допустити таке, щоб поет замість того, щоб прославляти партію, її вождів, які «мудро» керували всім народом, раптом простим зверненням, нібито натякаючи на те, що людина, людське життя є найбільшою цінністю, а не рідна партія, підточує саме коріння пануючої ідеології. Безперечно, цього не могли допустити. Тому й прийняв поет смерть, що залишила дуже багато запитань, на які ще й досі не знайдено відповідей. Але він встиг звернутися до нащадків зі словом, що спонукає до роздумів. 

Жили були кіт та собака. І жили вони погано, постійно сварилися. Одного разу трапилася з ними така пригода.Кіт з"Їв у господині сметану. А господиня зібралась його наказати. Стало жалко собаці котика, та і вірішил він зробить щось ще поганіше, щоб господиня забулася про те, що зробив котик. І він придумав ось таке. Він стягнув со стола великій шмиаток м"яса, та и побіг з ним по селу. Господиня побачівши таке-побігла за собакой, а котик тим часом піджидав собаку в околиці села. Собака добіжав и пригостив котика смачним м"ясом. Так вони стали жити в мирі .

 
Я б не хотів би мати таке життя як у Павлуся , адже ти не побачиш світу не покохаєш якусь дівчину і взагалі не залишиш після себе ніякого сліду. Я не впевнений , що хочу бути таким як Павлусь. Чи
можна вважати щасливим того, чиє життя залежить від випадку, а сама
людина при цьому нічим не цікавиться, не докладає фізичних та душевних
зусиль для свого щастя, пливе течією, як осінній листок? 
У творі Павлусь постає лінивим і наїдженем хлопцем . Його мама важала , що він буде щасливим коли він буде доглянутим і наїдженим .
Замість нього робили все наймити і також доглядали за ним . Він завжди спав на печі або під грушею. Ніколи не ходив не вечорниці і не працював .  Потім йому парубки кинули хорта який перетворився на скарб. Він зрадів йому. І пізніше він зажив з дружиною і мав працьовитих дітей.
   На мою думку це не щастя . Щастя це коли ти робиш добрі справи , маєш батьків і здійснює свої мрії.