Вплив дядька максима на долю петруся ( слiпий музикант)

епітети: намулистий, стрiмкий, тiсний, гiрський

епітети: таємничий , чистих строях, тривожні, таємничі тощо. метафори: блискавиці облітають , молитва плине земля здригається тощо.

тухля ‑ мальовниче гірське село, в якому письменник бував не раз, а біля криниці, де пив воду, й зараз стоїть йому пам’ятник. своє захоплення мальовничими крає карпатського села франко переніс у повість «захар беркут».

на початку твору письменник проводить паралель між тухольщиною xiii століття й сучасними йому крає. яскравими епітетами він передає красу, яку не здатна змінити людська рука: лазурове чисте повітря, стрімкі пригірки, чаруюча гармонія природи. але часи змінилися і, описуючи гори, франко вживає порівняння й метафори, що наповнені болем за понівечений край: ліси, «мов сніг на сонці, стопилися, зріділи»; лісоруби, «мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір», знищують столітні ялиці та смереки. та найбільше змінилися люди. ряд епітетів влучно характеризує сучасних франкові горян: «народ нужденний, прибитий, понурий, чужих несмілий і недотепний»

повість «захар беркут» так наповнена різноманітними художніми засобами, що перед читачем постають яскраві зорові образи й картини. особливо яскраві художні засоби використав франко для характеристики зрадника тугара вовка і керівника тухольської громади захара беркута.

тугар вовк ‑ «мужчина, як дуб». використовуючи епітети, метафори, порівняння, і. франко малює перед читачем образ зрадника рідного краю, який поступово втрачає людську подобу. «плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям», він нагадує злющого ведмедя. спілкуючись з максимом, боярин «гірко, їдовито всміхався», «лице його було недобре, аж синє, зуби йому заціпило». перед громадою він виступає «гордим безпечним поступом», а почувши голос митька вояка, який хотів свідчити проти боярина, стрепенувся, «мов стрілою поражений» на слова старого воїна тугар вовк «ревнув», і «грізний, червоний з люті» зарубав того, хто гідно бився з монголами у війську боярина. перейшовши на бік ворогів, тугар вовк дивився на , і «кровавий відблиск огні робив його лице страшним і диким і меркотів на його шо­ломі, немов обливав те лице кровавим вінцем». опинившись серед монгольських наметів, боярин «сидів тепер якийсь невеселий: його рішуче серце тисли, очевидно, якісь важкі думки». він уважно дивився, «як догорали червоні, мов розжарене залізо, поліна».

зовсім інші фарби знаходить і франко для характеристики захара беркута ‑ втілення «правдивого образу тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про які говорять нам тисячолітні пісні та перекази». захар беркут — «се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець». він уже не працював у полі, не ловив звіра, не ганяв овець на полонини, але, незважаючи на глибоку старість, щовесни працював у саду, займався пасікою, збирав цілющі трави. ціллю всього його життя був спокій і добробут громади. «мов старовинний дуб-велетень, стояв захар беркут серед молодого покоління і міг тепер бачити плоди своєї довголітньої діяльності. мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці, в радощах і в горі». тухольці й жителі близьких і дальніх поселень знали старого беркута не лише як цілителя, але й не менше ‑ як порадника, котрий «як заговорить, то немов бог тобі в серце вступає». у найвідповідальніші моменти слова патріарха звучать так грізно й піднесено, що приглушують шум водоспаду, який, «мов живий стовп кришталю», стояв над головами громади. коли тухольці за порадою старого беркута завалили величезним каменем сторожем потічок, захар, мов молодець, оглянув положення обваленого каменя», а далі звернувся до сонця. якому за старим звичаєм поклонявся, і «слова його, гарячі, могучі, тремтіли у .свіжім раннім повітрі».

захар беркут не пристав на пропозицію монголів і не випустив ворогів із котловини в обмін на життя свого сина максима. коли всі подумали, що хлопець загинув, «старий захар, досі такий сильний і незламний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко», а побачивши сина поряд із мирославою, «захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима».

захар беркут і тугар вовк ‑ це два різні, протилежні світи. щоб протиставити ці два образи, франко використав такі тропи й фігури, які й без додаткових коментарів автора можливість читачеві побачити всю велич патріарха і ницість зрадника рідного краю.

детальніше - на -

епітети: намулистий, стрiмкий, тiсний, гiрський

епітети: таємничий , чистих строях, тривожні, таємничі тощо. метафори: блискавиці облітають , молитва плине земля здригається тощо.

тухля ‑ мальовниче гірське село, в якому письменник бував не раз, а біля криниці, де пив воду, й зараз стоїть йому пам’ятник. своє захоплення мальовничими крає карпатського села франко переніс у повість «захар беркут».

на початку твору письменник проводить паралель між тухольщиною xiii століття й сучасними йому крає. яскравими епітетами він передає красу, яку не здатна змінити людська рука: лазурове чисте повітря, стрімкі пригірки, чаруюча гармонія природи. але часи змінилися і, описуючи гори, франко вживає порівняння й метафори, що наповнені болем за понівечений край: ліси, «мов сніг на сонці, стопилися, зріділи»; лісоруби, «мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір», знищують столітні ялиці та смереки. та найбільше змінилися люди. ряд епітетів влучно характеризує сучасних франкові горян: «народ нужденний, прибитий, понурий, чужих несмілий і недотепний»

повість «захар беркут» так наповнена різноманітними художніми засобами, що перед читачем постають яскраві зорові образи й картини. особливо яскраві художні засоби використав франко для характеристики зрадника тугара вовка і керівника тухольської громади захара беркута.

тугар вовк ‑ «мужчина, як дуб». використовуючи епітети, метафори, порівняння, і. франко малює перед читачем образ зрадника рідного краю, який поступово втрачає людську подобу. «плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям», він нагадує злющого ведмедя. спілкуючись з максимом, боярин «гірко, їдовито всміхався», «лице його було недобре, аж синє, зуби йому заціпило». перед громадою він виступає «гордим безпечним поступом», а почувши голос митька вояка, який хотів свідчити проти боярина, стрепенувся, «мов стрілою поражений» на слова старого воїна тугар вовк «ревнув», і «грізний, червоний з люті» зарубав того, хто гідно бився з монголами у війську боярина. перейшовши на бік ворогів, тугар вовк дивився на , і «кровавий відблиск огні робив його лице страшним і диким і меркотів на його шо­ломі, немов обливав те лице кровавим вінцем». опинившись серед монгольських наметів, боярин «сидів тепер якийсь невеселий: його рішуче серце тисли, очевидно, якісь важкі думки». він уважно дивився, «як догорали червоні, мов розжарене залізо, поліна».

зовсім інші фарби знаходить і франко для характеристики захара беркута ‑ втілення «правдивого образу тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про які говорять нам тисячолітні пісні та перекази». захар беркут — «се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець». він уже не працював у полі, не ловив звіра, не ганяв овець на полонини, але, незважаючи на глибоку старість, щовесни працював у саду, займався пасікою, збирав цілющі трави. ціллю всього його життя був спокій і добробут громади. «мов старовинний дуб-велетень, стояв захар беркут серед молодого покоління і міг тепер бачити плоди своєї довголітньої діяльності. мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці, в радощах і в горі». тухольці й жителі близьких і дальніх поселень знали старого беркута не лише як цілителя, але й не менше ‑ як порадника, котрий «як заговорить, то немов бог тобі в серце вступає». у найвідповідальніші моменти слова патріарха звучать так грізно й піднесено, що приглушують шум водоспаду, який, «мов живий стовп кришталю», стояв над головами громади. коли тухольці за порадою старого беркута завалили величезним каменем сторожем потічок, захар, мов молодець, оглянув положення обваленого каменя», а далі звернувся до сонця. якому за старим звичаєм поклонявся, і «слова його, гарячі, могучі, тремтіли у .свіжім раннім повітрі».

захар беркут не пристав на пропозицію монголів і не випустив ворогів із котловини в обмін на життя свого сина максима. коли всі подумали, що хлопець загинув, «старий захар, досі такий сильний і незламний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко», а побачивши сина поряд із мирославою, «захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима».

захар беркут і тугар вовк ‑ це два різні, протилежні світи. щоб протиставити ці два образи, франко використав такі тропи й фігури, які й без додаткових коментарів автора можливість читачеві побачити всю велич патріарха і ницість зрадника рідного краю.