Стрибати дібрати слова близькі за значенням

Твір захопив мене з перших же рядків, настільки незвичайне трактування деяких подій та образів. Так, мене спочатку здивувало, що авторка зробила Гриця сином заможного угорського бояра та циганки Маври, але згодом стало зрозуміло, що саме походженням Ольга Кобилянська виправдовує певну роздвоєність характеру хлопця. 
У творі відчутний вплив романтизму, про це свідчить і акцент, зроблений письменницею на описі людської природи, і увага, приділена відображенню почуттів героїв, їх внутрішнього світу, і трагічний фінал. Як і в багатьох романтичних творах, тут не визначений точно час і місце подій, проте з описів стає зрозуміло, що дія відбувається в Карпатах. Дивовижна, мальовнича природа Карпат є, мабуть, чи не найкращим тлом для розвитку бурхливих подій, шаленого кохання та сильних почуттів. Вона гармонійно доповнює створену письменницею картину, а іноді й сама стає персонажем твору. Наприклад, для Маври ліс був рідним домом, вона — вільне дитя природи й добре зналася на травах, ліс часто наче розмовляв з нею, віщував радість чи горе. 
Але основну увагу привертають образи трьох головних героїв твору: Гриця, Тетяни та Настки — всі вони різні, проте кожен з них, і навіть непосидючий Гриць, викликають симпатію. 
Значне місце а_повісті займає образ Гриця. Він не зрадник чи завзятий егоїст, як у відомій пісні, цей хлопець чуйний і щирий, він відчуває добро і правду, здатний палко кохати. Але Кобилянська неодноразово наголошувала на тому, що кров його пращурів тягне хлопця у мандри, він і сам не може зрозуміти, чому тягне його до незвичайного, хочеться зробити щось зухвале. Гриць любить Настку, і я гадаю, що це дійсно було справжнє, але тихе і спокійне кохання, якесь домашнє. Лагідна і покірлива Настіса проте міцно тримала Гриця, її ніжність і спокій спрямовували бурхливий темперамент хлопця. І Настка всім серцем любила Гриця, вона відразу відчула переміну в ньому, почала підозрювати недобре. Мені жаль скривдженої дівчини, вона не заслужила зради, її горе зворушує, проте письменниця наголошує на тому, що й Гриця не можна звинувачувати. Запальна і волелюбна частина його душі давно вже чекала чогось надзвичайного. І це сталося: в особі Тетяни хлопець зустрів гідного супротивника, адже ця дівчина не звикла коритися, вона знала собі ціну і не поступалася нічим. Коли Гриць, звиклий до легких перемог, домагається кохання Тетяни, вона з погордою відповідає йому: «Спробуй. Гадаєш... я для кожного?» І дівчина ця, вихована волелюбною циганкою, звикла до пестощів та любові, дійсно була не для кожного. Але її серце було не таким сильним, як воля, — дівчина закохалася і кохання її було щирим та сильним, це було кохання назавжди. 
І опинився Гриць між двома жінками, між двома коханнями. 
Звичайно, його можна виправдовувати роздвоєністю характеру, тим, що душа його розривалася, і, мабуть, його можна навіть ти. 
Проте, чи була гідна така нерішуча людина кохання двох відданих жінок: щирої та вірної Настки і гордої, здатної до самозречення Тетяни? 
Я не берусь засуджувати Гриця, але думаю, що перед кожною з цих дівчат він завинив. Хай він і страждав від своєї брехні, але ж продовжував брехати. Тетяна здалася мені сильнішою за Гриця, бо той, хоч і мав циганську кров, зламався першим у цьому коханні- двобої, обравши більш спокійну Настку. Грицева нерішучість і призвела до трагедії — хлопець загинув, а Тетяна збожеволіла від горя і вкоротила собі віку. 
Мабуть, немає жодної людини, яка б, прочитавши повість, залишилася байдужою. Надзвичайно схвилювала вона і мене. Письменниця так тонко відобразила почуття всіх героїв, що, читаючи твір, мимоволі опиняєшся то на місці Гриця, то на місці Тетяни чи Настки, чи бідних матерів, що втратили своїх молодих дітей. Це справжня трагедія, де немає винних, немає підступних злодіїв, а є розбиті серця та загублені життя. 

Кожне покоління наново відкриває для себе геній Кобзаря. Від соціологізаторства, сприйняттяТ.Шевченка лише як співця знедолених, від розгляду спадщини автора "Заповіту" тільки у взаємозв’язках з російською літературою (а інколи пошуку її впливу там, де його зовсім не було), ми приходимо сьогодні до усвідомлення необхідності відкриття "справжнього" Шевченка, його нового прочитання. Не забронзовілим, не далеким у своїй геніальності, а сучасником, співрозмовником, порадником у пошуках шляхів державотворення хочемо бачити його. Шлях до "нового" Шевченка позначений працями Г.Грабовича, О.Забужко, В.Пахаренка, інших літературознавців.