Треба розповісти про мелашку від свого імені.наприклад: "я мелашка. виросла в такій сім'ї. . я , я не ". і так далі. іть будь ласка​

Я Мелашка.Виросла в сім'ї Балашів живу в багатодітній сім'ї.Живу в маленькому,бідному будинку.Дружина молодшого сина Омелька Кайдаша Лавріна.Бідкаюсь на своє тяжке життя в свекрухи.Де часто Омелько(свекор) зривався на мені коли приходив додому зовсім п'яний.Я лишалась лише заради свого коханого.Маючи змогу відправляюсь в Київ з бабою Палажкою і іншими.Де не хочеться повертатися назад до свекрухи.Наймаюся до проскурниці і працюю в неї наймичкою.Вийшовши одного разу я побачила свого коханого і попри все що там свекруха кидаюсь в обійми до нього.Повертаюся назад де починається немов нове життя свекруха почала немов трішки любити мене,але не довго це все відбувалось.Почалались нові конфлікти тільки не з свекрухою а з Мотрею.Почались сварки через господарство,ділянку землі і тд.Закінчившись це все всиханням груші з якою вона і забрала всі наші сварки.

Мико́ла Олексі́йович Лука́ш (19 грудня 1919, Кролевець — 29 серпня 1988, Київ) — український перекладач, мовознавець і поліглот.

Миколі Лукашу, першому в Україні, вдалося перекласти «Фауста». За його переклад українською мовою бралися Іван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул, але подужати всю поему Ґете ніхто не зміг — далі першої частини жоден із них не просунувся. Микола Лукаш працював над ним 18 років. А «Бал в опері» Юліана Тувіма, поему, що сатирично зобразила польське суспільство, взагалі вважали за твір, який годі перекласти, а Лукашу й це вдалося!

У другому томі мемуарів «Наш Лукаш» Дмитро Павличко згадує:

У ті роки Лукашевого «Фауста» читала вся інтелектуальна Україна. Тувім українською мовою звучав краще, ніж в оригіналі. Лукаш використав таке несподіване лексичне багатство нашої мови, так гнучко та слухняно йшла за його рукою могутня плеяда тувімівських метафор, така іронія виблискувала з кожного речення перекладу, що я був зачарований тим усім. Лукашева мова — як небеса, побачені в телескоп. Міріади слів, які год гати простим оком, виступають у його мові зі своїм глибинним світлом.

Крім того, М. Лукаш переклав українською мовою «Мадам Боварі» Флобера, лірику Шіллера, «Декамерон» Бокаччо та багато іншого.

Загалом Микола Лукаш знав 20 мов, з яких вільно перекладав, і був одним з небагатьох перекладачів, які працювали з оригінальним текстом, а не з проміжним перекладом

російськоб

цікавий факт :

Перекладач Микола Лукаш підібрав 286 синонімів до слова "повія"

Честно я хз но прост вот:

Література доби середньовіччя – одна з найцікавіших сторінок історії культури людства. Ця доба тривала приблизно з ІІІ – IV століття до другої половини ХІІІ століття в Європі, а на Сході – до ХІХ століття.
Середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося їхнє суспільне та культурне життя, формувалася література на національних мовах. Наукові дослідження аргументовано довели, що середньовічній культурі притаманні і досягнення, і глибина змісту, і свої суперечності. 
Середньовічна література являє собою велику різноманітність та строкатість жанрових форм. У ній розвивались майже всі роди літератури. У творах того часу ми бачимо поєднання фольклорних, клерикальних (церковних) і освітніх мотивів, наслідування античних і східних літературних традицій. 
Китайська література вже нараховує кілька тисячоліть. Це одна з найцікавіших і найоригінальніших літератур світу. Середньовіччя займає в ній особливе місце. Цей період охоплює майже півтори тисячі років – ІV–ХІІІ століття. 
Правління династій Тан (VІІ – VІІІ ст.) – час розквіту китайської середньовічної культури. Це відбувалося завдяки політичному та економічному розвиткові країни. Дві столиці китайської імперії – Чаньян та Лоян – були відомими політичними та торговими центрами, в яких з’явилося книгодрукування. Розвивалася музика, образотворче мистецтво, література, наука.
У Китаї панував культ книги. У бібліотеках все сприяло вдумливому читанню: стояла повна тиша, курилися пахощі. Читач ніколи не торкався сторінок пальцями – він перегортав їх довгими нігтями, повільно і дбайливо. 
Особливим попитом користувалися збірки віршів, адже уміння писати вірші було найважливішою умовою для отримання посади: лише той, хто володіє секретами віршування, мав змогу складати державні екзамени. Жодне дружне застілля не обходилося без віршів, їх присвячували одне одному під час зустрічей чи розставання. Вважалося, що поезія здатна замінити ліки, втамувати душевний біль.
Число поетів у Китаї вимірювалося десятками тисяч, а їх творів – десятками тисяч томів. Існували особливі правила складання та читання віршів, адже своєрідністю китайської поезії є те, що у вірші немає ні переносів фрази з рядка в рядок, ні граматичних узгоджень рядків – вони поєднувалися паралелізмом (по черзі зображуються стан природи і стан людської душі). 
Основні жанри китайської поезії середньовіччя – ші і ци.
Ші – вірші з дворядковою строфою, фіксованого розміру.
Ци – вірші пісенного типу, які, на відміну від ші, складаються з нерівних рядків.
Творчість уславлених китайських поетів Лі Бо та Ду Фу припадає на період розквіту філософії даосизму.
Ієрогліф „дао” перекладається з китайської як „шлях” чи „закон”, „правило”. За цим вченням, людина – частина всесвіту, людина і природа – єдине ціле, людина підпорядкована дао – загальному законові. Пізнати дао – шлях природи – призначення вільної людини, бо це її шлях також.
Китайські поети були найосвіченішими людьми і у своїй більшості знаходилися на державній службі (якщо не все життя, то хоча б тимчасово). Вони добре зналися на історії, філософії, мистецтві й поєднували все це з багатим життєвим досвідом. Виконуючи нелегкі обов’язки чиновника, вони вступали у складні стосунки між владою і людиною, владою і народом.