Твір опис памятки історії та культури в художньому стилі

як приклад можна розцінювати   роман олеся гончара " собор". собор, зображений у романі, мабуть, найбільше схожий до козацької дерев'яної церкви уновомосковську, яку, за легендою, в одну ніч побачив і зробив її макет з комишин яків погребняк з  нової водолаги. також прототипом міг служити і дніпропетровський собор, споруджений приблизно у ті ж роки.  ось фрагмент опису собору з цього твору :  

 

надто коли починає розповідати їй про той загадковий, білосніжний тадж-махал, що в одному місці оздоблений чорним каменем і той камінь співає. не кожен почує те диво, але коли вслухатися добре — справді, ледве чутно співає: так вміло той камінь поставлено давніми індійськими майстрами. і досі таємницю їхню не розгадано: чому ж він співа? і вже обоє вслухаються мимоволі і в свій собор, що височить на майдані, тане верхами в сутіні неба, — часом чи не заспіває він теж, тихо, віддалено? мовчить собор.

не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу.

навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а вій стоїть, думає свою одвічну думу. про що вона? все тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього з снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя, б'ючи пудовими язиками свою литу, з домішкою срібла мі поглядом болю і туги востаннє дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в німеччину. ридання чув, і крики надій, і залізні гуркоти війни, і її, ще страшнішу тепер велосипеди нічних змін нечутно обтікають його щодня і щоночі.

все він бачить і бачив усе. ярмарки вирували круг нього, яскраво гомоніли, бурунили, буйно сміялись червоним, сивіли шапками, саньми красувались в різьблених чи так уже воно й вищезло усе? чи береже він у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорозьких, різноголосся ярмаркового люду, жарти циганські, чвари прасолів, іржання коней продано-ображених, лоскітний сміх шинкарок щасливих, нічні шепоти закоханих, зоряні обійми й повен, повен всього! темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. а сталь у печах клекоче, і коли плавку , шлак за дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, — в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. і доки багряніє, дихає небо по всьому наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.

Недаремно говорять: «життя прожити — не поле перейти». і прожити своє життя без помилок не вдається нікому. хоч існує прислів’я: «на чужих помил­ках вчаться», — але частіше люди вчаться на власних. можливо, так краще відкладається у голові та серці. але кожного разу, коли хочеш щось зробити, треба гарненько подумати. часто емоції чи незнання справи не змоги все обдумати так, як хотілося б. думаю, що саме емоції, бажання похизува­тися перед товаришами штовхають дитину(людину до поганих вчинків. 

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. бо через кілька століть новонароджений положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого зла.  історичний  твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. у цьому й полягає мудрість історії. а історія українського народу була від самого початку надто кривавою.  а чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори,  про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. і доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.    потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. в цьому непересічна культурна значимість пам'яті. безпам'ятство — це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. щоб не помилятися в май бутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому.необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям. цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. пам'ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. якщо немає пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.культура як світ нашого існування пронизана пам'яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. будьяка соціокультурна трансформація (а саме таку ми переживаємо зараз) пов'язана зі зверненням до минулого. кожне таке звертання збагачувало сучасність, посвоєму розуміло її, формуючи необхідне підґрунтя для руху вперед. звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, розмаїтило, розширювало культурні обрії народу. адже кожне повернення до старого в нових умовах було завжди новим і породжувало нове на глибоких підвалинах. звернення до старого — це завжди нове його бачення, нове розуміння, це спроба обрати нові вектори соціокультурного поступу. звичайно, звернення до старого може сприйматися як затримка в поступі. проте це затримка перед рішучим кроком уперед. справжня затримка буває лише тоді, коли прив'язуємося до недав нього минулого, що вже вичерпало свої потенції. і все ж не варто нехтувати старим. справа в тому, що справжнє нове породжується в смисловому полі старого як його внутрішнє самозаперечення. нове є таким лише відносно старого, а не саме собою. нове як щось самодостатнє — нонсенс, такого нового нема і бути не може. соціокультурний поступ людства — це поступове накопичення, як сказав відомий французький антрополог левістросс, форм поведінки, історичного досвіду та культурних цінностей. а найбільшу сталість та динамізм в історичному розвитку демонстрували ті народи, які творчо слідували традиції, продукуючи нове на її основі, чим забезпечували неперервність поступу.