Випишіть із вірша "мріїї" лесі українки, метафори й єпітети. у дитячі любі роки, коли так душа бажала надзвичайного, дивного, я любила вік лицарства. тільки дивно, що не принци, таємницею укриті, не вродливі королівни розум мій очарували. я дивилась на малюнках не на гордих переможців, що, сперечника зваливши, промовляли люто: «здайся! » погляд мій спускався нижче, на того, хто розпростертий, до землі прибитий списом, говорив: «убий, не ! » не здававсь мені величним той завзятий, пишний лицар, що красуню непокірну взяв оружною рукою. тільки серце чарувала бранки смілива відповідь: «ти мене убити можеш, але жити не примусиш! » роки любії, дитячі, як весняні води, зникли, але гомін вод весняних не забудеться повіки. він, було, мені лунає у безсонні довгі ночі і єднається так дивно з візерунками гарячки: мріє стеля надо мною, мов готичнеє склепіння, а гілки квіток сплелися на вікні, неначе грати. од вікна до мене в хату червонясте світло впало, – чи то вуличнеє світло, чи то полиски пожежі? що се так шумить невпинно? навісний, безладний гомін! чи в крові гарячка грає, чи війна лютує в місті? чи се лютий біль у мене тихий стогін вириває, чи то стогне бранець-лицар, знемагаючи на рани: «хто живий у сьому замку? хто тут має серце в грудях? другом будь, зійди на вежу, подивись на бойовисько! подивись на бойовисько, хто кого перемагає? чи над лавами ще в’ється корогва хрещата наша? коли ні, – зірву завої! хай джерелом кров поллється, будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита! ні, я чую наше гасло! ось воно все голосніше… зав’яжіть тісніше рани, шкода кров губити » так дитячі мрії грали між примарами гарячки. а тепер? – гарячка зникла, але мрії не зникають. і не раз мені здається, що сиджу я у полоні і закута у кайдани невидимою рукою. що в руці у мене зброя неполамана зосталась, та порушити рукою не мені кайдани. глухо так навколо, тихо, не шумить гарячка в жилах, не вчувається здалека дикий гомін з бойовиська. так і хочеться гукнути, наче лицар мрій дитячих: «хто живий? зійди на вежу, подивися наоколо! подивись, чи в полі видко нашу чесну короговку? коли ні, не хочу жити, хай мені відкриють жили, хай джерелом кров поллється, згину я від згуби крові. будь проклята кров ледача, не за чесний стяг »

Кохання – це чисте, справжнє почуття, про яке можна тільки мріяти. Це почуття непередбачуване: не можна покохати людину за щось. Кохаєш її, тому що вона справжні почуття сильніші за відстань і перешкоди. І лише смерть може поставити крапку. Але й після смерті це почуття продовжує жити в душі та серці другого закоханого.

Ніхто не знає достеменно, що таке кохання, як воно виникає. Дехто взагалі не вірить у нього. Але, я думаю, що це лише до того моменту, доки самі не закохаються. Кохання здатне робити з нами дивовижні речі. Це почуття дарує крила і робить людей всесильними.

Також, на мою думку, не буває нещасного кохання. Буває невзаємне. Але не нещасне. Адже якщо людина закохується, вона прагне змінитися на краще, починає слідкувати за собою. Це все, звичайно, для того, щоб привернути увагу коханого чи коханої, але ж це позитивні зміни! До того ж кохання здатне «розбудити» людину. Тобто часто життя наскільки звичайне, дні схожі один на один як близнюки. Щодень одні й ті ж самі дії, одні й ті ж справи, дім – школа (робота) – дім… І раптом зустрічаєш його. І все змінюється. Починаєш дивитися на світ зовсім іншими очима. Бачиш лише позитив: не осінню багнюку, а золотий останній листок осені, що впав на стежку, не злих і нервових пасажирів ранкового автобусу, а приємних і доброзичливих… І навіть якщо кохання невзаємне, воно дає поштовх, дає емоції. А емоції – дуже дорогоцінна річ у нашому буденному житті, бо доки ми щось відчуваємо – доти ми живемо. Тож, дійсно, виходить, що кохання – сильніше за смерть.

У літературі безліч прикладів, які доводять те, що кохання сильніше за смерть. Згадаймо хоча б твір «Ромео та Джульєтта» В. Шекспіра – всесвітньо відомий гімн коханню. В українській літературі також чимало тематично схожих творів. Наприклад, повість Г. Квітки-Основ`яненка «Маруся». У цій повісті Василь і Маруся настільки кохали один одного, що не уявляли свої життя окремо. Коли Маруся помирає, втрачає сенс життя і Василь. Адже його кохання було сильнішим за смерть – він не міг забути свою єдину. Недовго прожив Василь – помер від туги за коханою. На мою думку, у цій повісті автор утверджує силу кохання, його значення для людини.

Кохання сильніше за смерть – воно пробуджує нас до життя, до дій, до змін. Без кохання наше життя було б пісним і тьмяним. Та і взагалі – чи було б? Тому справжнє почуття потрібно цінувати і оберігати, не дозволити йому згаснути від буденності. Все у наших руках!

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

Поет твердо вірить, що повсталий народ порве нарешті кайдани рабства і побудує нове суспільство, вільну, нову сім'ю, де б і його, поета, не забули «пом'янути незлим тихим словом». У «Заповіті» органічно поєднуються революційні й патріотичні мотиви. Любити батьківщину для поета означає боротися за волю народу, за побудову життя на нових засадах. Нове суспільство, яке має бути побудоване після того, як народ порве кайдани, уявляється поетові подібним до великої, вільної сім'ї, де взаємовідносини між людьми будуть братерськими. Тут виявилось далекоглядне прозирання Шевченка в майбутнє.

«Заповіт» Т. Шевченка — це духовний заповіт усьому народові побудувати вільну, незалежну державу. Пройде багато років, доки збудуться пророчі слова поета. Але в тому, що зараз Україна — незалежна, вільна, визнана в усьому світі країна, «без мужика й пана», — велика заслуга її геніального сина Т. Шевченка. І «у великій братній сім'ї ми тебе не забули, Тарасе».