Твір на одну з тем: а) громадянська позиція і.я.франка у дзеркалі його поезії б) образ жінки у ліриці і.я.франка в) у полоні кохання (образ ліричного героя у збірці «зів’яле листя» і.я.франка)

Б
Образ жінки - центральний образ у збірці Івана Франка "Зів'яле листя". І, як і душа кожної жінки, образ цей глибокий, незбагнений, неясний и незрозумілий. Він нагадує саму матінку-природу - непостійну, змінливу: то лагідну, як весняний вітерець, то жорстоку і своєвільну, як буря. Ці природні явища грають з бідною душою ліричного героя, змушують її спочатку парити в небесах від щастя, а потім падати на саме дно, розбиваючись о сіре каміння. Так маленький листочок покладається на вітер, так душа поета довіряє себе незвіданому досі явищу - жінці, і тепер тільки вона володарка цій душі...

В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.

Відповідь:

Лайфхаки з української літератури

Search...

Introduction

Powered by GitBook

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,  

Ти водила мене у поля край села,  

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,  

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,  

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,  

І зелені луги, й солов'їні гаї,  

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,  

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,  

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник наче долю,  

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.  

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:  

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:  

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Детальніше - на -

Пояснення: