Твір-роздум на тему "наталка як уособлення найкращих рис української жінки" за твором і.котляревського "наталка-полтавка"

Після видання п’єси «Наталка Полтавка» Івана Котляревського почався новий період в історії української літератури, адже цей твір став першим на шляху розвитку драматургії на території нашої Батьківщини. Автор показує нам соціально-побутове життя українців у минулому, яке цікаве і сучасному читачеві. Ця драма наповнена народними піснями, які пам’ятають й досі: «Віють вітри, віють буйні…», «Сонце низенько, вечір близенько…», «Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві…», «Ой під вишнею, під черешнею».                            І. Котляревський намагався зробити комедію надзвичайно легкою для перегляду. На мою думку, йому чудово вдалось зробити це. Я вважаю, що Наталка є справжньою українською жінкою, бо «золото – не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна – яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе і матір свою на світі держить». Й справді, після смерті батька на Наталчині плечі лягла тяжка відповідальність: піклуватися про себе й про свою стару матір. Мені здається, ця дівчина дуже відповідальна й хазяйновита, адже «всі матері приміром ставлять її своїм дочкам.» Крім того,  вона «так обезглузділа, що любить запропастившогося Петра!».  Наталка настільки закохана у парубка, що навіть не погоджується вийти заміж за шанованого на селі возного, який має можливість забезпечити грошима  Терпилиху із дочкою до кінця життя.  В образі дівчини поєдналися найкращі риси людини: щирість, життєрадісність, наполегливість, доброта і повага. І те, що Полтавка все ж таки одружилася з Петром є своєрідною винагородою за її відданість. Мабуть, українська жінка стала справжнім символом України, адже вона незрівнянна, неповторна, мудра і розсудлива. Така, як Наталка Полтавка. 

Малий Тарас чумакує.

"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.

Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.

Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.

— Невинно терпить,— каже батько.

Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:

— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...

Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».

На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.

— Що це за місто? — питається в батька Тарас.

— Гуляйполе,— відповідає батько.

І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.

— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.

— То вже степ, тату?

— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.

Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.

— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.

— Так, це вже степ,— відповідає батько.

Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:

— Тату, то тут жили запорожці?

— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.

А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".

сіроманець - вовк-хижак, що жив поряд із селищем маленького хлопця сашка. герой сіроманець дуже мені подобається. цей вовк має почуття, одного разу він навіть плаче: "великі срібні сльози котилися по його морді". сіроманець вражає мене своєю залізною волею, відданістю, силою та щирістю. у творі м. вінграновського він має найкращі позитивні риси. через свої невдачі він навіть викликав у мене почуття жалю. читаючи твір, я щиро співчував сіроманцю, жалів його та бажав йому щастя. я радий, що він зустрів такого гарного друга, як сашко, який підтримував його у скрутні часи. я щиро вірю, що у сіроманця все закінчилося добре.