Твір на тему: найбільш вражаючий епізод в повісті «климко»

Твір за повістю Г. Тютюнника «Климко»
Твір розміщено в твори з української літератури від Tvir в Пятница 4 сентября
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодо характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість до ншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть за залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.

Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».

Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

Відповідь:

Я, думаю, що це легенда про Сторожа.

Цитата - розказує Максим "— А про той камінь, про нашого Сторожа, я вам оповім, що чув від батька. Давно то, дуже давно діялось, ще коли велетні жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кітловина була ще зовсім замкнена, і тілько через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нім не було нічого живого, ні рибки, ні хробачка; а котра звірина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотіла перелетіти понад нього, мусила впасти в воду і втопитися. Озеро було під опікою Морани, богині смерті.

Але раз сталося, що цар велетнів посварився з Мораною і, щоб зробити їй наперекір, ударив своїм чародійським молотом о скалу і розвалив стіну, так що вся вода з заклятого озера виплила і стратила свою дивну силу. Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами та цвітами; в потоці завелися риби, поміж камінням усяка гадь, у лісах звірина, в повітрі птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів у отсей камінь. Але долині самій не могла нічого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини і заткала отсей в скалі вибитий прохід, то була би знов царицею наших гір. А так, то хоч цар велетнів і не жиє, та проте й Морана не має вже тут власти. Але цар не зовсім погиб. Він триває в тім камені і пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз ізбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою.".

Пояснення:

Епос — чи не найдавніший рід художньої літератури.  Епос — це рід художньої літератури (поряд з драмою і лірикою), для якого характерне зображення подій зовнішніх відносно автора або оповідь про події, які нібито відбувалися у минулому (немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем). Кожен із нас ознайомлюється з епічними творами ще змалку, коли нам читають казки. Епічних жанрів є багато: байка, билина, казка, легенда, новела, нарис, повість, оповідання, роман, епопея.  

На мою думку, одна з речей у житті людини, яку ніколи на можна пробачити, – зрада. Зрада ніколи не може бути виправдана. Коли людина любить та поважає іншу людину, колектив чи країну, вона ніколи їх не зрадить. Тому, хто зрадив, не можна вірити, його честь і совість назавжди залишиться заплямованою.

По-перше, ніколи не буде щаслива людина, яка зрадила своїх близьких або свою країну. На чужому нещасті щастя не побудуєш. Проілюструвати цей аргумент я хочу прикладом з роману у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Гриць Бобренко, покинувши Марусю, не зміг змиритися з цим, тому що разом з нею він зрадив свою душу, всі світлі почуття та думки, що мав. Головний герой не зміг жити з таким величезним тягарем, тому знову прийшов до Марусі, але вона не пробачила його, хоч і любила.

По-друге, зрадлива людина не заслуговує на повагу і довіру. У колективі її завжди намагаються обминати, щоб не зазнати зради. Зрештою, вона втрачає усіх своїх друзів та товаришів. Зрада завжди вважалася величезним злочином, тому каралася дуже суворо. Так, наприклад, на війні зраду карали негайним розстрілом, не даючи злочинцю виправдатися. Таким чином, не варто пробачати зраду, адже вона завжди призводила до жахливих наслідків.