Чи можна примусити людину закохатися із повісті русалонька із7-в або прокляття роду кулаківських

М. Гоголь Не знайшовши у своєму оточенні позитивних характерів, здатних стати зразками для наслідування, Гоголь звернувся до минулого, до XVI—XVII століть. Майже дев'ять років він писав свою історичну повість "Тарас Бульба", що вийшла 1842 року. У цьому творі відбито епоху героїчної боротьби українського народу за своє національне звільнення. Центром визвольного руху стала Запорозька Січ, організація волелюбного українського козацтва, що знаходилася в середині XVI століття в пониззях Дніпра.Гоголь не приховав ні брутальності моралі, ні "лютості" запорожців, пояснюючи це тим, що час був жорстоким, "коли людина вела ще криваве життя одних військових подвигів і загартовувалася в ньому душею, не відчуваючи людства".Тарас веде життя, повне небезпек. Він здійснює бойові походи і проти турків, і проти ляхів. Нещадно карає польських магнатів за гноблення українського народу: "А Тарас гуляв по всій Польщі зі своїм полком... Багато побив він усякої шляхти, розграбував найбагатші і кращі замки". У повісті показано, як у вогні народної боротьби розпалюється могутнє почуття любові до батьківщини.повісті представлена широка картина народного руху, показано два ворожих табори: український народ і польську шляхту. Твір прославляє Запорозьку Січ, її дух товариства, оспівує прагнення-запорожців до волі, їхню відданість батьківщині. Посилаючись на історичну правду, Гоголь показує, що саме із Запорозької Січі виходили мужні хоробрі вояки, "горді і міцні, як леви!"Сам представник стародавнього козацького роду Гоголів-Яновських, письменник показав народ як велику силу, вперше у світовій літературі зробив його основним героєм художнього твору

Хтось Мухам набрехав,

Що на чужині краще жити,

Що слід усім туди летіти,

Хто щастя тут не мав.

Наслухались дві Мухи того дива

(Про се найбільше Чміль гудів).

— Тут,— кажуть,— доля нещаслива,

Дурний, хто досі не летів!

Покиньмо, кумо, Україну,—

Нехай їй хрін!

Та помандруймо на чужину,

Аж до веселих тих долин,

Де доля кращая витає

І, може, плаче, нас ждучи…

Зими там, кажуть, не буває,—

Гуляй, безпечно живучи! —

Так одна Муха-цокотуха

Базікала з кумою вдвох,—

Коли поглянуть на горох —

Сидить Бджола та мовчки й слуха.

— Здоровенькі були! —

Обидві Мухи загули.—

От добре, що зустрілись з вами…

А нуте й ви збирайтесь з нами! —

На це Бджола сказала їм:

— Шкода! Я рідну Україну

Не проміняю на чужину,

Нехай се щастя вам самим.—

А Мухи разом задзижчали:

— Ось годі, не кажіть!

Жили ми тут — добра не знали,

Бодай би так не жить!

Не то пани, дурні селяни —

Усяке шкодить нам;

Щодня таке життя погане,—

Колись так буде й вам.

— Ні, я сього не сподіваюсь,—

Сказала їм Бджола,—

Мені шаноба скрізь була,

Бо я без діла не тиняюсь.

А вам —

Однаково, що тут, що там,

Ви ні на кого не жалкуйте;

Обридло тут — туди мандруйте

На втіху павукам.

Я про охочих до мандрівки

Давно сказать хотів:

Хто дома зледащів,

Тому не жаль домівки.

Діди мовляли їм колись:

Ідіте, ринде,

Куди інде,—

Нащо ви нам здались?

Там, може, вас не знатимуть,

То й риндою не зватимуть.