Твір на тему "ти знаєш що ти людина"за творами олекса стороженко

"Людина" — багатозначне слово. Воно позначає одну з істот на землі і водночас має піднесене значення всього загалу якостей і почуттів, які повинна мати в собі ця істота. У такому випадку це слово пишуть з великої букви — Людина...
Що ж потрібно кожному з нас для того, щоб іменуватися Людиною? Одні скажуть — бути порядним і добрим, інші — мати купу грошей, треті дадуть відповідь: "Що потрібно? Нічого! Я маю руки, пересуваюся на двох ногах, значить, я і так людина. А з великої букви чи з малої — неважливо. Яка різниця?" Відповімо: різниця дуже велика. Пересуваються, вживають їжу, сплять всі живі істоти на Землі, але вони не можуть називатися людьми. Від тварин нас відрізняють не лише анатомічні ознаки, і навіть не розвинений інтелект. Нас відрізняє людяність.
Для того, щоб вважати себе людяними, ми повинні бути добрими, чесними, справедливими. Однак головне — любов до ближнього свого. Всі ми чули, що потрібно до інших ставитися так, як хотів би, щоб ставились до тебе. Це означає, що на жодну хвилину не можна забувати: поряд з тобою є люди, яким, можливо, потрібна до потрібне співчуття. Хто знає, може, співчуття чекають саме від вас? І саме від вас сподіваються отримати необхідну до Подумайте, перш ніж відвертатися: ви теж бували у ситуаціях, коли добра порада, ласкавий погляд були так необхідні! Так чому ж багато хто з нас забуває про це?
Розповідають, що іноді, коли на кішку нападають собаки, інші кішки починають захищати її, кидаючись у бій з суперником, набагато сильнішим від них. Слухаєш такі розповіді й дивуєшся: якщо навіть тварини захищають одна одну, то як же люди можуть лишатися байдужими до нещасть своїх близьких? Однак не всі, далеко не всі. Знаємо випадки справжньої самопожертви, гідної звання "Людина". Це і герої війни, що йшли в атаку, перебували в нелюдських умовах для щастя майбутніх поколінь, і вірний друг, що ділиться останнім шматком хліба, ризикуючи залишитись голодним сам, і наша рідна матуся, яка ночами не спала, чекаючи нас із далекої поїздки, хвилюючись за нашу долю. Не обов'язково шукати приклади істинної людяності у книжках, у розповідях, можна озирнутися довкола, придивитися до близьких, до друзів, зазирнути вглиб власної душі і зрозуміти, що справжній некорисливий подвиг в ім'я людяності тут, поруч з нами. Так давайте ж навчимося любити одне одного, поважати прагнення, думки й почуття людські, давайте віднині й назавжди за основу свого життя візьмемо правило діяти лише за законами честі, моралі — тими складовими, що і становлять основу того, що робить нас Людьми, — людяності. Тоді не виникатиме війн, у небуття підуть сварки й суперечки, головною ж цінністю стане життя кожного із жителів планети. І звучатимуть у душах людей слова Василя Симоненка:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це, чи ні?
Усмішка твоя — єдина.
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Перша редакція роману «Чорна рада, або Нещаслива старосвіщина» була написана 1845-1846 рр. українською і російською мовами, проте через арешт у справі Кирило-Мефодіївського братства у березні 1847 і заборону друкуватись тривалий час не міг видати їх цілком. Перші п'ять глав роману «Чорна рада» надруковано 1845 року в петербурзькому журналі «Современник» (1845.—Т.XXXVII.— C.332-376; T.XXXVIII.— C.5-37, 135-196) у автоперекладі Куліша російською мовою. У цьому ж журналі в наступному році з'явилася публікація "Киевские богомольцы в XVII столетии". Інші частини роману з'явилися в журналі "Москвитянин" (ч.III, №5.- с. 3-32; ч. 1,№ 1.- с. 81-122). Після того Куліш не мав можливості що-небудь публікувати і лише 1856 р. опрацював нову українську редакцію роману – «Чорна рада, хроніка 1663 року. Написав П. Куліш.- СПб., 1857» - й випустив її в світ окремою книжкою, тоді ж переробив «вільний переклад» «Чорної ради» російською мовою, дотримуючись у ньому більше, ніж в останній українській редакції, тексту 1846 р. і видав у Москві в журналі «Русская Беседа» та окремим виданням. За життя Куліша роман було видано повністю ще раз у першому томі "Повістей: У 4-х томах" (СПб.,1860) в російському перекладі. Друге повне видання оригіналу роману українською з'явилося 1890 року у Львові[1]. Це можна вважати останнім прижиттєвим виданням роману, якщо не брати до уваги уривків із твору, надрукованих О. Барвінським у 1896 р. У 1899 р. відомий український художник Амвросій Ждаха створив ілюстрації до роману, (опубліковано в 1901 році в Одесі).[2]. У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (ф. 18, од. збер. № 31) зберігається авторизований список "Чорної ради".

Історична основа твору

В основі твору лежить історична подія – Чорна рада 1663 р. в Ніжині, у якій взяли участь народні «низи» («чернь» - звідси назва ради). Відомості про неї Куліш почерпнув частково з народних джерел, більшою ж мірою спирався на архівні документи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту, а також використав літописи Самовидця і Григорія Грабянки. Політичним стрижнем роману стало припущення Григорія Грабянки про те, що «два союзніе мужи» - наказний (тобто тимчасовий) гетьман Я. Сомко й паволоцький полковник Іван Попович могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об’єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. Водночас у «Чорній раді» Куліш виступає не так ученим-дослідником, як митцем, який поруч із зображенням реальних історичних осіб (гетьмани Я. Сомко, І. Брюховецький, ніжинський полковник В. Золотаренко, генеральний писар М. Вуяхевич) вдається й до художнього вимислу. У романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками («кармазинниками»), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала «чорна рада».

Особливості жанру й композиції

«Чорна рада» - перший в українській літературі історичний роман-хроніка, прикметний вальтер-скоттівською поетикою (дві сюжетні лінії – історична і любовна, історичні і вигадані персонажі, конкретно-історичний коментар, ситуації і структурні типи персонажів), однак має не концентричний, а хронікальний тип сюжету, а також відзначається більшою ідеологізацією та філософічністю. Поряд з яскравими романтичними сценами, опоетизованими картинами козацько-старшинського побуту в «Чорній раді» правдиво зображені соціальні суперечності і станова боротьба в Україні 1663 р. Функцію композиційного стрижня виконує романічний мотив дороги. Аж до центральної, кульмінаційної події - «чорної ради» твір складається із сцен-зустрічей і сцен-зіткнень колишнього паволоцького полковника, а тепер священника Шрама (прототипом його став Іван Попович) і молодого Шраменка, які подорожують по Лівобережжю, з окремими особами та групами людей. Крізь сприймання головним чином цих двох героїв письменник показує життя й соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України.

Жорстокість робить з людей тварин, а точніше - потвор.

Уявімо, що тебе без причини і приводу хтось жорстоко відлупцював (не дай Бог!). Це, звичайно, дуже поганий вчинок. Першою реакцією після одужання, ймовірно, стане бажання знайти образника та натовкти йому пику ще дужче, ніж він тобі...

Стоп, зупинись!

Помста, прокляття або побажання людині зла не зроблять тебе кращим.

Так само, це не навчить ту людину, яка тебе образила. Це може перерости у постійну ворожнечу. Ти цього хочеш?

Так, буває, що пробачити дуже важко, але це необхідно! В першу чергу, для тебе.

Коли ти вибачиш людину, яка тебе образила, ти відчуєш полегшення. Можливо, образник зрозуміє, що був неправий (можливо, та далеко не обов'язково уяви, що тебе не хочуть пробачати після того, як ти щось накоїв (і не важливо, що). Людині дуже важливо усвідомити свою помилку і, якщо їй пробачили, вона має шанс стати кращою.

Подумай про це