Продовжити казку 3-5 речень: одного дня тихе болото ніби хтось збурив. невідомо хто, але всі його мешканці — постійні й тимчасові — гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. доводили одне одному і всім разом — хто на що здатен, хто що уміє і кому на болоті найвища шана має бути. — скре-ке-ке! скре-ке-ке! — розпиналася жаба-скрекоту-ха.— я найкраще співаю, мене все болото слухає. я найвище стрибаю! я найшвидше плаваю! — чекай-но! — хитнула чубатою головою чапля, що до того ніби дрімала.— а чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч? — пхе! та це зовсім просто! — жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. та не постояла й хвилини — плюх у воду, тільки кола пішли. — бу-гу! бу-гу! — зареготав бугай.— теж мені артистка! ось коли я заспіваю-загуду — аж шибки в селі деренчать. — деренчать — це коли я співаю! хіба ти так умієш? др-р, др-р! — обурився деркач. та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. тож знайте — співаю найкраще я! кі-квік! кі-квік! без мене й болото не болото! — випнув груди кулик. тоненька очеретина слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води. — а ти чого мовчиш? — зачепив її вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає. — бо я нічого не вмію робити ла очеретина. — ет, таке вигадаєш! — лагідно доторкнувся до неї вітер.— кожен щось та вміє. тільки, може, не здогадується про те до пори до часу. і він дмухнув на очеретину раз, удруге. і — о диво! — тоненька очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспі такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької очеретини, що всі болотяні мешканці забули про свою суперечку. вони заслухалися. слухали жаби-скрекотухи, й без того банькаті очі. слухав бугай, набравши повен дзьоб води. і деркач слухав, і кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить. завмерла гордовита чапля на одній нозі. від здивування вона й цю ногу ледь було не підняла, але ж — так, ви вгадали, — якщо чапля підніме й другу ногу, то впаде. ну, а вітер полетів собі далі. бо має усюди бувати, бо десь потрібен він іншим очеретинам, які ще не пробудилися для своєї пісні.

Та хіба ж лише Очеретинам він потрібен, той Вітер? Його скрізь чекають, у нього так багато різних справ! Він полетів рухати крила Вітряків. Зачекалися його квітучі Дерева у нашому яблуневому саду - без вітру не вродять рясно на них червонобокі яблука. Чекаємо на нього й ми, люди, щоб розігнав хмари на небі, щоб відчути його приємну прохолоду.

Підійде?Щастя… Здавалося б, дуже поширене слово. Всі його використовують. Всім хочеться отримати це саме щастя. Але якось так трапляється, що всім зрозуміле слово має так багато значень, що навіть важко уявити. І задумавшись про все це, починаєш розуміти, що не існує одного такого щастя, яке, якби спустилося на землю, зробило б усіх задоволеними. Кожна людина по-своєму уявляє те саме щастя: для одних — це гроші, для інших — слава, а ще для когось — це все разом узяте. Як вдало сказав про щастя Володимир Короленко: «Людина створена для щастя, як птах для польоту».

Ще з давніх-давен люди прагнули щастя, докладали всіх зусиль і робили неможливе, аби стати щасливими. Деякі сміливці навіть ішли на різні авантюри, щоб досягти щастя. Багато, на жаль, так і не отримавши свого щастя, вмирали. Пригадати хоча б аргонавтів на чолі з Ясоном, які, попри всі перешкоди, все ж таки дістали золоте руно, яке мало зробити всіх мешканців їхньої країни щасливими, і їх у тому числі. Навіть Геракл, син Зевса, робив свої подвиги, бо вважав, що тоді його візьмуть на Олімп і він буде щасливим.

Та що там брати античних героїв. Ми живемо в Україні, в країні, яка довгі роки боролася за свою незалежність, за свободу. І це зрозуміло, адже яке може бути щастя у неволі, у ярмі інших держав.

Зараз ми нарешті є громадянами вільної і самостійної країни, але ж нам усе одно цього мало. Ми уявляємо щастя як життя у повному достатку, у любові рідних та дорогих нам людей, у мирі та злагоді в країні та сім’ї, у впевненості в наступному дні тощо. І так можна перераховувати до безкінечності. А найсмішніше те, що якщо все ж таки цього досягаємо, то наша уява про щастя зміниться і ми жадатимемо ще більшого. Більше машин, більше будинків, більше грошей, все більше і більше. Недарма в одному законі економіки згадується про безмежність людських бажань і обмеженість ресурсів, щоб задовольнити ці бажання.

Бажання отримати якомога більше було і в Пузиря, головного героя твору І. Карпенка-Карого «Хазяїн». До смішного доходила його економія на одягу, харчах, бажанні нечесним шляхом отримати доходи. Навіть на власному здоров’ї, коли, погнавшись за гусьми, що скубли його стіжок, він добряче впав — це і призвело до смерті. Для чого це накопичення грошей? На мою думку, зароблені гроші треба навчитися розумно і корисно витрачати для себе, сім’ї.

Багато хто знаходить щастя у праці. Існує напівжартівливе прислів’я: якщо людина хоче бути щасливою на місяць, їй треба закохатися, якщо на рік — одружитися, а якщо на все життя — знайти роботу до душі.

Скільки людей — стільки й шляхів до щастя…

Для мене ж щастя — це коли поряд зі мною близькі, люблячі люди, у країні, якій я живу, панує порядок та справедливість, а на душі — спокій, коли я займаюся тим, що мені подобається. Я гадаю, що цього буде вдосталь, щоб я вважав себе найщасливішою людиною.

Мотря: «має серце з перцем», «бриклива, як муха у вку», заможна, галаслива, жорстокаОмелько Кайдаш:«Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною.»

Кайдашиха«від її погляду молоко кисне», «на словах, як на цимбалах грає», сварлива, улеслива, любляча бабуся.
Карпо«Широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.»