Твір на тему безсмертя і добро вічність і краса - основа життя людини

Модераторы575 сообщений

Отправлено 30 Апрель 2013 - 11:05

Ось мій твір про Шевченка в минулом році. 
Життєва дорога письменника стала знаковою для долі українського народу. Неймовірно важкий шлях подолав Тарас Шевченко намагаючись підняти український люд з колін. «Він на собі пізнав тяжку долю народу і весь вік свій поклав на те,щоб тую долю його полегшити», – говорив Івана Франко про українського Кобзаря.
З самого дитинства Шевченко був кріпаком. Здавалось би, що світило йому в майбутньому?  Відповідь була очевидна, проте Шевченко знайшов у собі сили довести усім, що зможе не просто вирватись з кріпацтва, а ще й стати видатним українським поетом і художником. Надзвичайне прагнення та сильне бажання до волі до йому «вибитися» в люди і почати жити по-справжньому.
Тепер,на свободі,він починає писати вірші,малювати – одним словом,творити. Паралельно з цим Шевченко вступає в Академію мистецтв у Петербурзі, наполегливо вчиться, жадібно черпаючи знання з книжок. Бувши портретистом, він опановує графічне мистецтво і виявляє свої здібності як графік та ілюстратор. У 1843 році, нарешті, Тарас Григорович приїжджає на Батьківщину. Любов до України надихнула його на створення цілої серії картин. Художник зображував чарівну природу рідних земель, побут та історичні місця.  Через деякий час Шевченко повертається в Петербург і видає на власні кошти альбом під назвою «Живописна Україна». Таким чином він показує усім чарівність української землі та її культури.
У своїх віршах Шевченко піднімав важливі, актуальні проблеми того часу: кріпацтво, тяжка жіноча доля, пригноблення українського народу. Поет намагався закликати своїх земляків до рішучих дій, вказуючи їм шлях у боротьбі за національне визволення:
  Поховайте та вставайте,
  Кайдани порвіте
  І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Кожне творіння Тараса Григоровича, у тому числі і «Кобзар», має свою історію. Це захоплюючі сторінки життєпису незнищенного українського народу. Своєю творчістю він неабияк впливає на селян. За це влада і недолюблювала Шевченка, й усілякими намагалася зупинити його діяльність.
Проте український Кобзар не з тих, кого так легко зламати. Він бере активну участь у Кирило-Мефодіївському братстві, діяльність якого була досить широка, і не могла не звернути на себе особливої уваги влади. За такі «пропагандистські програми» головних активістів братства було жорстоко покарано. Шевченко теж у цьому списку – його віддають у солдати Окремого Оренбурзького корпусу. Забороняють писати і малювати. Однак це не зламало Тараса Григоровича, він не відмовляється від своїх поглядів. Пропри всі перешкоди і негаразди Шевченко повертається в Україну, продовжуючи творчу діяльність. Навіть у скрутні часи його не полишала муза – він творив не тільки пророчі, як виявилося надалі, віршовані рядки, а й плани на майбутнє. Шевченко не покидає благодійну для українців діяльність просвітителя. Він знову береться за свій давній задум – створення «Букваря».
Найбільше у своїх писаннях великий Кобзар говорить про недолю бідного народу,любить його,допомагає йому. Він підкреслював, що всі люди повинні любитися, як брати, бо «Добро найкращеє на світі – то братолюбіє»:
  І на оновленій землі
  Врага не буде,супостата,
  А буде син, і буде мати,
  І будуть люди на землі.
Своєю діяльністю Тарас Григорович неодноразово доводив любов до України:
  Я так її, я так люблю
  Мою Україну убогу…
  За неї душу погублю!
Він був справжнім патріотом своєї Батьківщини! На мою думку, саме про таких людей, як Тарас Шевченко, потрібно більше згадувати на уроках літератури та історії. Доля таких діячів змушує нашу молодь задуматися над своїм майбутнім та майбутнім України 

Я вважаю, що ця п'єса актуальна у наш час тому, що, в першу чергу, вона порушує мовне питання, яке зараз дуже активно обговорюється. Кожен персонаж твору має своє уособлення: дядько Тарас- анахронічний патріотизм, Тьотя Мотя- російський шовінізм, Мина- безвольний зрадник свого народу, Мокій- патріотизм, комсомольці- молоде радянське покоління, Уля- наївний інфантилізм. І з уст кожного персонажа можна почути те, що ми можемо чути кожен раз, коли порушується мовне питання. Хто ми, якщо не знаємо рідної мови?

Аля завжди нічого не могла доробить до кінця.
 Головним персонажем є дівчинка. Вона школярка, як і ми. Справжнє ім’я дівчинки Галя, але усі рідні та знайомі кликали Аля. Таке імення і прижилося. На вигляд вона була звичайнісінькою : «ластовиння на носі, дві кіски, ямочки на щоках. І моро­зиво любила, як усі». Ходила до школи. І характер мала б гарний, якби не одна дуже погана риса. Все, за що бралася, не доробляла до кінця. З причини чи без причини завжди відкладала на потім. Навіть випадок з подарунком для бабусі, а був це недошитий рушничок, нічого не навчив Алю. Ну, присоромлена прийшла вона додому. Сказала: «ось візьму голку й навишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..», але обіцянка знову залишилася лише словами, вона і не думала доробляти рушничок. І, можливо, Аля надовго залишалася такою, якби не пригоди у казковій країні Недоладії. Тут вона зустріла друзів: Недоладька та Недопопелюшку. У дивній країні мусила сама відповідати за свої вчинки, проявляти кращі риси, виправляти погані. Аля вміє міркувати, є кмітливою, адже не розгубилася, хоч шлях був страшенно покруче­ний і весь у вибоїнах. «Але який би він не був, раз він є, то мусить кудись вести», — подумала Аля й рішуче рушила вперед.Коли побачила бабку, яка без крильця не літала, подумки по­жаліла її. На цей раз ще й зробила один добрий вчинок: пришила крильце, яке хтось недоробив, щоб бабка змогла полетіти. «І Аля зрозуміла, що вперше у своєму житті довела справу до кінця», відчула, що «це дуже приємно — розпочату справу доводити до кінця». А потім закрутила гвинтик Недокватирці та вилікувала її, попереду Алю чекало багато інших дороблених справ. Також ми бачимо, що Аля смілива дівчинка, не побоялася проникнути у зачарований будинок Недочеревика, де книга вказала їй шлях додому. Коли виконувалися бажання, достатньо було загадати перенестися додому, та дівчинка не проказала цього. «Бо перед очима раптом постав стурбований Недоладько. Вона згадала його  слова й уя­вила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років». Тут проявилася вірність друзям, переживання за них, товариськість дівчинки. Коли побачила несправедливість та жорстокість Недорадника, боягузтво короля, вона обурюється : «А ви мовчите й дозволяєте йому робити такі жахливі ре­чі?!».     В кінці казки добро перемагає зло, жителі Недоладії з вдячністю згадуватимуть Алю. А вона ще має безліч справ вдома: попередити інших, чиї імена бачила у книзі «Справаномер». Тепер, коли слова дівчинки не будуть розходитися з ділами, вона матиме ще більше щирих друзів.