"писати для шухляди"- це іть будь ласка

Людина завжди прагне мати гармонію в своєму житті, бути щасливою. Все має бути досконало. Не можна зупинятися на досягненому, варто завжди прагнути більшого та бути впевненим у своїх власних силах. Треба пізнавати себе, працювати над своїми вадами та скоєними помилками. Якби не було б в людському житті горя, то не було б і радості. Радість в життя людини завжди приходить у час перемоги. Людська вада – це егоїзм. Людину з такою рисою характеру завжди будуть обманювати, зраджувати, не будуть прислухатися до її порад. Тому найголовніше – це взаєморозуміння людей. Якщо ти хочеш, щоб до тебе добре відносились, то і відповідно стався до інших. В такому випадку вони відповідатимуть тобі  взаємністю. Я хочу бути для кожної людини хорошим співрозмовником і вміти підтримати будь-кого в важку для нього хвилину. Без праці над собою та значних старань не можливо цього досягнути. Тому я намагаюся працювати над помилками та ставитися до оточуючих так, якби хотів, щоб вони ставилися до мене. Виходить це мені чи ні, судити важко. Гадаю, про це мають сказати мої співрозмовники, друзі та рідні.

Объяснение:

Объяснение:

Творчість О. Ольжича така ж багатогранна, сповнена боротьби, надії, рішучості, як і його постать. За кожним рядком його віршів стоїть історія віків, ознака сучасної йому доби. Поезія О. Ольжича, як підкреслює дослідник його творчості Міколаш Неврлий, «це поезія високої культури, вона вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва». Чи знайдемо ми в українській поезії ще поета, який так прагнув би вмістити в єстві свого ліричного героя все витворене людською цивілізацією, у всі часи і на всіх просторах землі? О. Ольжич — лірик і одночасно трагічний оптиміст. У його поезії відбито погляди на минулу і сучасну історію України, виражено життєву позицію автора. Епізодичні штрихи інтимної лірики, а пейзажної особливо, — це той фон, який допомагає усвідомити громадянську і державницьку позицію автора, розуміння ним явищ дійсності. У модерній українській поезії творчість Ольжича є найсвоєріднішим і найнеповторнішим явищем. Ольжич створив власний індивідуальний поетичний стиль, в українському письменстві доти небувалий (лише окремі його елементи знаходимо в декого з Ольжичевих попередників — дещо, але небагато чого, у «Світлості» Ю. Липи, поглядно більше в П. Филиповича); і цей стиль він у численних творах підніс до абсолютної мистецької досконалості, до граничного блиску й артизму, ні в чому не поступаючись щодо його самобутньої своєрідності й сягаючи його мистецьким діапазоном від нечуваної в нашій поезії ваговитої монументальності, як-от: Долини падають і туляться до ніг, Звивають завої, відсахуючись, гори. Наш пружний крок тверда земля доріг Стрічає стогоном покори. Він увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментально-сльозливе оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. За спогадами сучасників, Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні. Це й визначило характер його естетичних шукань, «енергійну дикцію» його творів, їхній інтелектуальний та емоційний рівні. Проте поетові були до вподоби «експресіоністичний спалах» (Богдан Рубчак) і сюрреалістична недомовленість, сполучення уяви і реальності. Поет будує свою візію минулого на пралюдській та праслов’янській історії, сягає зором античної Греції та Риму, епохи Київської Русі. Те, що умовно називаємо у віршах «раннім» стилем (не тому, що він, мовляв, постав першим, бо це лишається недоведеним, але тому, що пізніше він зникає), характеризується виразними ознаками імпресіонізму: легкість і рвучкість ритму, суб’єктивний динамізм і свого роду «моментальність» образів, емоційно деформована синтакса, типово «модерністичні» епітети, метафори й порівняння