Буду очень признательна если вы мне с укр.лит. заранее

Образ цієї дівчини-русинки уособлює ніжність і чуттєвість. Описуючи її зовнішність, автор використовує такі порівняння: звинна, як вивірка», очі чорні та палкі, «рум’яніється, як рута». Її зовнішність дивно поєднувалася з надзвичайним розумом. Ось як говорив про неї Максим: «Дивна дівчина! — думалось йому (Максимові) раз по разу, — такої я ще й не видав ніколи!» Але водночас ця молода жінка має величезну відвагу і сміливість, з якими вона і піде на ворога. Її батьком є відомий боярин – славетний Тугар Вовк. Не зважаючи на те, що дівчина змалечку зростала в достатку, вона виховувалася доброю і працьовитою. річ у тому, що її мати померла, коли Мирослава була ще зовсім маленькою, тому виховувала її звичайна сільська жінка. Мирослава отримала гарну освіту, вона була взірцем інтелектуальної і духовно багатої людини, яка попри це не втратила своїх моральний цінностей. Але зовнішній світ був далекий від неї. Тому Мирослава не знала про те, що її батько веде подвійне життя, і насправді він – страшна та зла людина з чорною душею. Сама ж дівчина була кардинальною протилежністю батьку. Найголовнішим в житті для неї було завжди залишатися вірною собі, своїм принципам і переконанням. Вона навіть у боротьбі з ворогом пішла проти свого батька, адже Батьківщина означала для неї надто багато. Хоча Мирослава була жінкою з ніжним серцем, та не можна забувати, що дівчат на той час навчали і воєнному мистецтву. Вона єдина з жінок, хто не побоявся виступити проти ворога. Саме Мирослава навчила тухольців, як насправді треба робити смертельну зброю проти монголів. Цією зброєю стали метавки. Коли виникає конфлікт між батьком і громадою Тухлі, її характер проявляється на повну. Мирослава зрікається його, обираючи шлях справедливості.Суперечливими були і любовні стосунки Мирослави, адже її батько не дозволяв водитися з хлопами. Та яка різниця, до якого стану належить людина, коли серце повне кохання. Захар Беркут дав благословення на їхній шлюб: «Замість батька дала їй доля брата … і мужа …»

Максим Беркут – рідний син Захара, доблесний воїн, який хоробро б’ється з татаро-монгольським військом в перших рядах, та має щирі почуття до боярської дочки Мирослави. Герой наполегливий, цілеспрямований з високим почуттям громадянського та воїнського обов’язку. Максим не звик відступати, та згоден за ідею йти на самопожертви. З перших сторінок твору, Максим постає як талановитий воєначальник та хоробрий воїн, він не боїться смерті в бою. Максим відданий вітчизні й коханню до дівчини. Герой не знав неволі, тому с призирництвом дивиться на невільників і справді гадає, що краще смерть ніж рабство. Хвастощі та зухвалість в повсякденному житті йому не притаманні, за це він поступово отримує авторитет серед побратимів, а пізніше і у бояр. До превілеюваних бояр важко підступитись, вони на всіх дивляться с неприкритою одразою, але Максим зміг. До йому в цьому випадковість – в лісі герой почув, як волає дівчина та просить на до бо вона втрапила в халепу, попала в справжнє ведмеже логово. Максим не побоявся боярську дочку, в яку потім закохався. Бояри високо оцінили його хоробрість, відданість та розум. Молодший Беркут справді був розумним та кмітливим, навіть бояри поступово почали прислуховуватись до його порад. Через деякий час Максим вирішує просити руки Мирослави у Тугара Вовка, але пихатий боярин дуже зневажливо відповів, що його дочка не пара хлопцю. Для героя то була страшна образа, він виріс рівним в громаді, не знав принижень та злиднів, а тут його образив Тугар тільки за то, що Максим з простого народу. Гнів заможного боярина був страшний, Максима закували в кайдани й продали в рабство, але навіть неволя не змогла зламати непохитний характер головного героя. Згодом навіть Тугар Вовк признався, що розуміє чому його Мирослава покохала цього юнака – настільки Максим був сильним і незламним. Батько виховав гідного сина, який ставить громадські інтереси вище своєї свободи, тому і зрозумів, коли батько не захотів обмінювати його на рештки монгольського війська, яке було полонено в тухольскій долині. Максим дуже гордиться своїми побратимами, навіть коли закутий в кайдани і чесний перед своїми моральними принципами. Образ Максима повчає, яким має бути справжній український юнак – відданий вітчизні, своїм принципам та коханій дівчині. Незламність його волі та мужність показує істинне лице українського народу!

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний»,;— «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.

Визначальні риси реалізму

раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний б формування художньої правди;
вільна побудова творів;
превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей
—---
Рома́н соціа́льно-побуто́вий — основний різновид реалістичного роману.
Для нього характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Письменники-реалісти, передовсім французькі реалісти Стендаль, Оноре де Бальзак, Флобер Гюстав, англійські Чарлз Діккенс і Вільям Теккерей — розсувають сюжетні рамки й до особистісного, долучають сцени й епізоди, що охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий б намагається розв'язати його або констатує неможливість усунення конфлікту (Іван Тургенев, Лев Толстой, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.).