Анализ стиха "вчителька" андрій малишко

Андрій Малишко «Вчителька»  Сонечко встає, i в росi трава, Бiля школи в нас зацвiтають квiти, Вчителько моя, зоре свiтова, Де тебе питать, Де тебе зустрiти? На столi лежать зошитки малi, I роботи час проганяє втому. I летять-летять в небi журавлi, I дзвенить дзвiнок Хлопчику малому. Скiльки пiдросло й полетiло нас В молодiй веснi, в колосистiм полi, А у тебе знов та ж дорiжка в клас, Той же явiр наш Пiд вiкном у школi. Двох синiв твоїх узяли фронти, Бо на рiдний край впала чорна злива. В партизанську нiч посивiла ти, Як в тяжкий мороз Непожата нива. Знов щебече юнь i цвiте трава, Пiзнаю тебе в постатi несхилiй, Вчителько моя, зоре свiтова, Раднице моя На Вкраїнi милiй! Андрій Малишко «Вчителька» аналіз Вірш став піснею, та ще й народною, бо він мелодійний, із задушевними словами, які знаходять відгук у серці кожної людини. Головна думка вірша — треба любити й поважати своїх учителів, старших; любити свій край, його працьовитих і мужніх людей. Зміст вірша А. Малишка щирий, задушевний завдяки досконалій художній формі, вдало дібраним художнім засобам. Художні засоби «Вчителька» Епітепи у вірші Малишка «Вчителька» Зоре світова — учитель, найвища посада на землі. Як зоря, він несе світло знань, добра і миру; слово «світова» асоціюється водночас зі світлом і світом; постаті несхилій — цей епітет підкреслює незламність, силу характеру вчительки, яка знайшла в собі мужність після пережитого горя знову прийти до дітей, вчити їх добра, наставляти на розум; чорна злива — епітет «чорний» у складі метафоричного вислову (слова, вжиті у переносному значенні) нагадує про жах війни; партизанська ніч — згадка про мужніх захисників вітчизни, які ціною неймовірних зусиль, а то й самого життя наближали в тилу у ворога перемогу над фашистськими загарбниками; може, й героїня вірша, наражаючись на смертельну небезпеку, допомагала партизанам; непожата нива — асоціюється з горем, лихом, що спіткало господарів цього поля і завадило зібрати найцінніше — хліб; в молодій весні, в колосистім полі — ці епітети створюють образ юності, адже школу закінчують звичайно навесні; колосисте поле символізує щедрість і повноту життя, його розквіт. Епітети, до яких вдається поет, служать для створення містких, яскравих і разом із тим зворушливих, задушевних поетичних образів — щирої й мужньої вчительки-наставниці, юних випускників — надії та майбутнього країни, образи рідного краю; нагадують епітети й про тяжке воєнне лихоліття. Порівняння — посивіла ти, як в тяжкий мороз непожата нива; питальні та окличні речення, звертання — Де тебе питать?, Раднице моя на Вкраїні милій!, Вчителько моя; зменшено-пестливі слова — зошитки, сонечко; повтори — летять-летять; слова в переносному значенні — і роботи час проганяє втому; узяли фронти, впала чорна злива та ін. Як бачимо, у А. Малишка немає випадкових художніх засобів, кожне слово виважене, значуще, викликає багато асоціацій. Це свідчить про великий поетичний дар митця.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/andriy-malishko-vchitelka-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

" Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люди; буря порве все, та хоч серця не займе... Грім відразу вб'є, та катувати не буде..." - здатна на рішучі дії у стані відчаю. 
"Тікати, тікати звідсіль! Няню, беріть... тільки мою шкатулку... а їхнього — ні рубця... Підводу найміть... " - горда і чесна, бо не бере чужого.
 "Не нам розуміти святу волю!.. Мені тільки тим журно вмирати, що життя... марно пройшло... Не справдилася ні мрія... ні надія!.. Навіть рідна сцена, якій я Боже як вірила... теж хитається,— мій талант не дав їй нічого... і серце коханому не дало втіхи... і ви, мій найкращий друг, з своїми широкими думками віддали себе цілком... і опинилися марно край ями!" - здатна до само аналізу, та філосовських міркувань над своїм життям.
"От имени товарищей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания! Работая на благо нашей возлюбленной родины, вы тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным при-званием! " - свідчення талановитості акторки, та глибокої поваги з боку колег та публіки.

*Там де пустка замість серця, порятунку вже немає*
Темі збереження історичної пам'яті, шанування своєї землі, Батьківщини присвятив поему «Євшан-зілля» Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана. Залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля. Але умовляння не діють, навіть пісні (ані про волю половецьку, ані материна колискова!) не справляють враження на сина половецького хана. М. Вороний не просто переказує сюжет легенди, поет творчо переосмислює літописний текст і надає твору особливо ліричного й водночас драматичного звучання. Старий посланець, розуміючи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже «Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..» І лише застосування магічного євшан-зілля змушують хлопця згадати, хто він є, яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, заплакавши, мовив: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Саме ці слова винесені в епіграф поеми. М. Вороний наголошує, що в оповіді про половецького хлопця є надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відцурався й забув свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана, що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато і в самій Україні!