Чому пісня про рушник стала народною

5. Ставлення інших героїв до героя.

Федько - головний герой оповідання Володимира Винниченка. Він був хлопцем-розбишакою, яких часто можна зустріти у наших дворах. Його батьки були бідними. Часто підкреслювали, що і Федько "мужичиня". Просили, щоб не водився з Толиком - сином господаря, у котрих вони винаймали квартиру.

Федько виділявся серед ровесників неабиякою силою, був задиракою та полюбляв битися, адже завжди виходив переможцем. І одівався відповідно: «картуз набакир,... чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають» та ходив «руки в кишені,..., не поспішає, ... навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем».

На початку твору не хочеться схвалювати Федька, адже він часто ображає своїх друзів. Але згодом читач розуміє, що перше враження неточне. Федько добрий, адже віддає змія і свої нитки. Він вигадливий, повний енергії і сили, сміливий та спритний. Сусідських хлопцям цікаво з ним. З кожної наступної сторінки починаєш захоплюватися Федьком, його правдивістю та відданістю друзям. Хоч хлопець часто спокушає до бешкетних витівок господарського сина Толика, але терпляче зносить покарання, «за ремінь не сердиться, ... розуміє, що так і треба». Перейти річку по кризі намірився Федько. Всі друзі із захопленням і переживанням гали за витівкою. Вони вірили в нього, бо були переконані у його спритності, передбачливості та сміливості. Те, що тільки один Федько кинувся на порятунок Толі, свідчить про товариськість, співчуття, героїзм героя.

Трагічний випадок на річці показав усім справжнього Федька – надійного друга та відважного рятівника.

Объяснение:

Палка та щира любов М. Стельмаха до Батьківщини відбилася в його творчості. З натхненням описує він красу рідної природи. Боротьба весни з зимою особливо приваблює поета. Читача зачаровують незвичайні образи, що виникають в уяві письменника: Гаї спинились над водою І тихо входять в клекіт рік, І хмелем бродить під корою В березах чистий, свіжий сік. Природа здається М. Стельмаху живою істотою. Земля, хмільна і запашна, піднімає буйні трави. Мені особливо подобається, що хмари ввижаються поету лебедями, “які із ополонок воду п’ють”. Цей образ вражає поетичністю і красою. М. Стельмах, надзвичайно чутливий до відтінків і настроїв навколишнього середовища, сповнений радістю у ці дні відродження природи: В ці дні бажання світ щасливий Черпнути відрами до дна… Усі свої сили поет прагне віддати праці на рідній землі: “сміло сіяти на ниви багатство ярого зерна”. У душі Михайло Стельмах не просто споглядач, який з захопленням дивиться на прекрасну природу рідного краю, а трудівник-землероб. Мене зачаровує неординарність сприйняття письменником української землі, а також синівська любов і пошана до неї.