Чому в.симоненка називають лицарем на білому коні

василь симоненко - справжній "лицар на білому коні". у своїх творах,та і взагалі по життю, поет виступав самовідданим захисником прав людини й усього благородного, що є у світі.   лицар на білому коні - це романтичний образ благородної людини, що втілює найкращі риси людського характеру.

олег   ольжич - "лицар духу", який у своїх творах втілює нескоренність та героїзм.   це письменник національного героїзму, який відрізнявся силою духу та весь час закликав іти за велінням свого серця, жити повноцінним життям (наприклад, твір "господь багатий нас благословив").

Мирослава — головна героїня повісті і. франка «захар беркут», дочка боярина тугара вовка. головна героїня закохана в максима беркута.

становище героїні у повісті.

мирослава — дівчина-русинка, дочка боярина тугара вовка. при народженні втратила матір; виховувала її проста селянка, змалку привчаючи дівчину до всякої роботи.

життєві умови, , принципи і прагнення.

мирослава зростала духовно багатою, незалежною, але зовсім не знала життя, була обмежена у спілкуванні з людьми (тому й не підозрювала про темні справи батька). звідала виховання (навчилася володіти зброєю, бути витривалою). головне для мирослави — бути вірною собі, завжди діяти так, як підказує сумління і серце, тому дівчина виступає проти батька на боці тухольців, стає справжньою патріоткою, має розвинене почуття справедливості. вона не осквернила свого роду, рідної землі, не зрадила, як її батько, а стала на праведний шлях боротьби з ворогом. 

тип характеру, риси вдачі мирослави.

у мирослави ніжне серце, але водночас вона — жінка-воїн: єдина з жінок брала участь у небезпечних ловах на дикого звіра. смілива, вольова, потрапивши в смертельну небезпеку, не розгубилася.  у боротьбі тухольців з монголами дівчина виявляє себе справжнім патріотом, мужнім, розумним, кмітливим воїном. вчить тухольців робити смертоносну зброю — метавки, сама бере участь у бою. найяскравіше її основні риси характеру проявляються у конфлікті між батьком-боярином і тухольською громадою. дізнавшись, що батько —зрадник, мирослава відмовляється від нього й переходить на бік тухольської громади. 

життєва доля мирослави.

доля мирослави, безумовно, трагічна. дівчина любить батька, прагне врятувати його честь, повернути на шлях єднання з народом, але це їй не вдається. вона не знаходить йому виправдання, бо через нього гинуть сотні невинних людей. мирослава покохала простого хлопця, який в очах її батька був хлопом. близькими їй стали тухольщина та її мешканці. вона намагається врятувати з полону максима, не задумуючись, що буде з нею самою. виступає проти рішення захара беркута розбити ворогів до останнього, вбивши при цьому й сина. «замість батька дала їй доля брата … і мужа …» максим і мирослава отримали благословення від захара беркута.   

портрет, зовнішність мирослави.

портрет змальовано народно-поетичними засобами. її тонкий стан порівнюється з тополею; вона «звинна, як вивірка», «рум’яніється, як рута», в неї «чорні, палкі очі». тухольці, милуючись нею, говорили (характеристика іншими персонажами): «от дівчина! тій не жаль би бути мужем». «дивна дівчина! — думалось йому (максимові) раз по разу, — такої я ще й не видав ніколи! » «дівчино! чародійська появо! — скрикнув він (максим), вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням. — хто ти, і хто прислав тебе сюди з такими вістями? бо тепер я бачу, що ти не можеш бути мирослава, дочка тугара вовка. ні, ти, певно, дух того сторожа, котрого звуть опікуном тухлі.» мова героїні багата, пересипана епітетами і порівняннями. у висловлюваннях мирослави любов, поєднана з почуттям власної гідності.

ставлення автора до мирослави.

автор ставиться до своєї героїні з любов’ю і повагою. він зачудований нею, пише, що все в ній зливалося в таку «дивну чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, той довіку не міг забути її лиця, її ходи, її голосу».

Народознавство у творі убога хатина михайлових батьків, прикрашена вишитими рушниками й кетягами калини, три хлібини й грудка солі на столі, свячені страви у мальованих полумисках. є щось язичницьке і в тому, як селяни з книг м. стельмаха ставляться до землі, оранки, сівби, до насіння й дерев, з якими вони розмовляють, як із живими. письменник не промине нагоди, щоб показати, як жінки тіпають коноплі, прядуть, тчуть, вибілюють полотна; як урочисто проводжають плугатарів у поле на оранку; як майстровито роблять свою справу гончар чи стельмах. призабута тепер естетика праці селянина завжди відтворюється м. стельмахом з великою любов’ю і поезією. він — пристрасний оборонець ладу сільського життя, всього доброго і красивого, що відтворено досвідом українського селянина протягом віків. 2. зв’язок повісті з унт у творі багато прислів’їв і приказок («сто друзів — це мало, один ворог — це багато», «над шкурою дрижати — людиною не жити», «де не посій, то вродиться», «справді, добре сміється той, хто сміється останнім», «зверху сміється, а всередині сичить»), влучних народно розмовних висловів («птиця також боса ходить і не журиться», «в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі й мислі», «мужицька музика — ціп і коса», «чи знайдеться чоловік, якому не треба було б більше, ніж він має»), фразеологізми («раки пекти»). м. стельмах — великий майстер художньої деталі при змалюванні портрета, пейзажу.