Як ви вважаєте, чому зрадник тугар вовк останньої миті вирішив урятувати максима?

На мою думку, Тугар Вовк врятував Максима, бо можливо він хотів кращого майбутнього для своєї доньки. Тугар знав, що Мирослава та Максим кохають одне одного, тому зрадник Тугар змилився над долею юнака.

Аж пил (пилю́ка) кури́ть. Дуже інтенсивно, напружено, сильно. — А Ласій таки курник будує.— Будує? — Аж пил курить (Ю. Збанацький); За віком (Конопельський) — теж не жовторотий підліток. Можна було вже й у вечірній (школі) вчитись. І працювати так, щоб аж пилюка куріла (Ю. Збанацький); аж кури́ть. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть (Укр.. казки). 

пи́лом (пилю́кою, по́рохом і т. ін.) припада́ти / припа́сти. 1. Залишатися без ужитку, не використовуватися. Боже, він не слуха! Його робітня пилом припада. Флоренції загрожує розруха, а він на карнавалах пропада! (Л. Костенко); Результати нелегкої праці геологів припадають пилюкою на полицях (З газети); // Бути забутим, далеким і т. ін. Принесла мені весна Те, що пилом вже припало. Знов земля мені тісна, Знов повітря мені мало (Олександр Олесь). пилко́м припа́сти. І десь за тропою за голубою Дитинство і юність пилком припаде (А. Малишко). 2. Перестати існувати; щезнути, забутися. Було та минуло — вже й порохом припало..,— думав Ломицький,— небагато часу минуло, а вже обридло життя (І. Нечуй-Левицький).3. Старіючи, ставати кволим, безсилим. Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю — якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу… (Марко Вовчок). 

пуска́ти / пусти́ти в о́чі дим (пилю́ку) кому. Вводити в оману кого-небудь. — Кому ви дим пускаєте в очі? Хіба в цьому — в благополучній загальній цифрі — і є всі найзаповітніші інтереси району? (І. Рябокляч); До чого ж ми обросли корою байдужості до рідного коріння, звикли видавати бажане за дійсне, пускати пилюку в очі! (З газети).

У творі «Захар Беркут» Іван Франко розповідає про те, як народ Руської землі захищав свою батьківщину від нападу монголо-татар. Возвеличення мужності, патріотизму, винахідливості, рішучості – ось в чому полягає основна ідея твору.

Головним героєм повісті є Захар Беркут. Він постає перед читачами справжнім народним героєм, патріотом Руської землі. Йому було за шістдесят років. Він мав сиве, довге 
волосся і довгу бороду. Захар був сміливим, рішучим і мудрим. У селі він лікував людей. Створивши у селі трудову громаду, люди вибрали Захара Беркута ватажком.

Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада - ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду сть і розум до йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл. 

Всі його турботи й болі пов'язані з долею громади - долею Руської землі. Навіть уві сні не полишає його тривога, передчуття близької небезпеки. І коли вона прийшла, Захар не розгубився, бо був готовий до неї. Велика сила волі, мужність у боротьбі зі страшним ворогом, чесність Захара Беркута виразно помітні в його вчинках, насамперед рішеннях, які він приймає. Готуючи оборону долини, Захар Беркут орієнтує громаду на те, що їх завдання не лише відбити монголів, а знищити їх, бо недобитий ворог завдасть страждань та мук іншим народам. Він гордий за сина Максима, що допомагає йому в нелегкій боротьбі. Обидва вони зуміли підняти громаду та підготуватися разом з іншими тухольцями до знищення ворогів. 

Не одразу прислухались тухольці до слів свого ватажка, не за одну мить зібралися з силами. Великих прикрощів завдали вони Беркутові, серце якого кипіло проти ворога ще й від думки про втрату сина Максима. Та перемогли глибока мудрість і розсудливість громади й Беркута. Цьому сприяла також підмога, що прийшла з верховин та з-за гір, і з нею — усвідомлення власної відповідальності за долю не лише своєї громади, а й сусідів, які з надією дивилися на тухольців. 

Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір - важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю». 

Найвищий злет душі Захара Беркута — в його повчальних словах до громади, які виявилися пророчими. Мудрий старець переконує, що перемога прийшла до тухольців не лише завдяки зброї, вдалому використанню місцевості, а й забезпечена громадським ладом: «згодою і дружністю». То найбільша сила, яку слід пильно берегти, — повчав Захар. 

У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда - не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.