Що спильного в творах "кайдашева сім`я" та "хіба ревуть воли, як ясла повні? "

У літературному процесі XIX (на співставленні творів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та«Кайдашева сім'я» І. С. Нечуя-Левицького) сторіччя художнє повіствування здійснило еволюцію: його описові форми поступово перейшли у психологічне зображення дійсності, що відбилося на створенні глибоких і колоритних образів. Такі твори ми вже не просто читаємо, захоплюючись сюжетною колізією, а ніби пропускаємо через себе, проживаємо написане автором. Найбільший здобуток, одержаний від цих творів, полягає у тому, що вони збагачують нас своєю мудрістю, життєвим досвідом. 

Коли ж сприймаєш твір за сюжетно-композиційною основою, то дуже часто характери героїв залишаються поза увагою, виникає відчуття зорового споглядання за подіями: ніби дивишся на картину, не проникаючи у внутрішній світ персонажів. Описові твори не дають можливості відчути духовний світ героїв, автора, психологічну роль пейзажів; вони майже не спонукають до глибоких власних роздумів.

З цього приводу доречно порівняти твори І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» та П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» У «Кайдашевій сім'ї» йдеться про велику родинно-побутову війну, якій не видно кінця-краю. Автор створив колоритні образи українських селян, майже не вдаючись при цьому до психологічних портретних деталей. Ми лише стежимо за контрастною поведінкою героїв кількох пар: Карпо — Лаврін, Мотря — Мелашка, свекруха — невістки, Лаврін — Омелько. Весь час ми гаємо за перебігом подій в одній родині, які за своїм гротеском нагадують мотиви фольклорних творів, що є, здебільшого, зразками описової форми. 

Та вже у «Кайдашевій сім'ї», Нечуй-Левицький подекуди звертає нашу увагу на роздуми над психологічними деталями і мотивація вчинків, і виразний підтекст усихання груші, і виразність рис характерів, і порівняння картин природи із станом душі. Але при тому Нечуй-Левицький залишається все ж таки майстром повістевого літературного творення. 

Розповідь Панаса Мирного тяжіє до аналізу ходу подій, у поєднанні зовнішньої драми і внутрішнього світу героя. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» кожний образ — це цілий світ зі своїми таємницями, шуканнями, відкриттями, болями. П. Мирний ставить своїм художнім завданням зображення життя як процесу формування особистості та її взаємодії з оточенням. Письменник намагається відшукати і показати нам причину життєвих колізій у самій людині, у її внутрішньому світі. Через це і образ Чіпки, і Христі, і Галі, й багатьох інших персонажів психологічно вмотивовані та зрозумілі нам. Ми неначе наближаємося до героя, разом із ним пірнаємо у вир його життя, а тому і сам твір сприймаємо гостріше, ближче до серця. 

...Дослідники стверджують, що прогрес людства полягає у використанні та вдосконаленні психологічних технологій. Тому можна з великою ймовірністю допустити, що жанр психологічного твору має неосяжну перспективу розвитку.

Перед нами постають герої, які вірять у перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади. Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців "люблячий батько" – Захар Беркут.

Сивий старець, "мов стародавній дуб-велетень", "поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази". Для громади він був усім: пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком, головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від розумного "ведення громадських порядків, громадської спільності та дружності". Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не знав іншого життя, як життя в ім'я інтересів громади, усе, що він робив, робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, "життя лише доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим".

Дев'яностолітній старець, який багато бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами збудували дорогу, яка служила засобом зв'язку між тухольцями й мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів. Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність. На громадській раді він відстоює права громади від князівських і боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який заявив свої права на тухольські землі: "Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших".

Беркут – справжній патріот своєї землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від нападу монголів: "До останньої краплі крові повинна боронити громада свої свободи, свого святого ладу!" Тому коли постало питання: або вихід монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало, а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.

Передсмертне слово Беркута – це своєрідний заповіт громаді: "Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас". Слова ці мають бути заповітом і для нас та передаватися наступним поколінням.

Вона стоїть і дивиться на мене. її погляд м'який, теплий, ніби підсвічений якимось яскравим світлом. Від неї йде доброта і ще... ще якась безпомічність.

Мама... матіночка... матуся... Безліч дорогих серцю слів можна сказати про маму. Вона єдина, хто пробачить усе, хто пригорне до себе та захистить у будь-якій ситуації. Ось зараз я стою, дивлюсь на неї і привітно посміхаюсь. На душі така приємна ніжність.

Матусині губи поступово розпливаються в таку знайому усмішку. От зараз матуся посміхнеться, і в кутиках вуст заграють сонячні зайчики. Я знаю кожну зморшку на її обличчі, кожну рисочку. Роздивляюсь уважніше маму: вона ще молода, в неї русяве довге волосся (в дитинстві я страшенно його скубла, але мама тільки сміялась), невеличкий носик з ледь помітною горбинкою (у мене теж), маленькі, рожеві, завжди усміхнені вуста і найкрасивіші очі в світі. Вони змінюють колір залежно від матусиного настрою. Іноді, коли я принесу зі школи . "10", вони зелені-зелені, коли не помию посуд, вони сірі, з гіркими нотками, які я добре відчуваю. Вони міняться, вони виграють якимось неземним світлом.

Моя матуся дуже весела, дотепна, жвава. Вона полюбляє одяг спортивного стилю. Джинси і светр — її найулюбленіші речі. Вся її постава видає людину енергійну. У кожному її слові і русі відчувається глибока внутрішня гармонія. Коли вона швидко йде, то її волосся, зібране в "хвостик", кумедно підстрибує. Я дивлюсь на матусю і радію, що в мене така добра, стильна, сучасна мама. Просто найкраща в світі!