Твір на тему садок вишневий коло хати (природа рідного краю у творчості тараса шевченка) будь ласка на 3 сторінки

українська земля породила багатьох письменників і поетів, які не тільки збагатили нашу літературу, але й уславили її серед інших літератур світу. одне з найвеличніших імен серед них — ім'я лесі українки.   доля не була поблажливою до неї. захворівши в дитинстві, поетеса змушена була все життя долати тяжку недугу, вести, за її словами, "тридцятилітню війну" з хворобою. коротким було її життя — лише 42 роки прожила вона. не судилося їй особистого щастя, палкого взаємного кохання, щастя материнства. не стала, як мріяла, піаністкою, знівечена хворобою рука не слухалася, але за всі страждання і втрати леся українка була обдарована богом великим поетичним талантом, який вона віддала україні, своєму народові. найпершою, найвірнішою і найглибшою любов'ю лесі українки була її рідна земля — україна. і той куточок україни, де вона народилася, де пройшло її дитинство, — волинь, поділля.   леся українка змушена була часто подорожувати. як перелітні птахи, відчувши наближення зими, збираються у вирій, так і вона, змучена хвороби, покидала україну, спершу ненадовго, а потім усе частіше й частіше. наприкінці життя оселилася в грузії, приїжджаючи в україну лише в гості. але де б не була поетеса, — думками вона завжди линула в україну. про це — численні її поезії, згадки про милу рідну країну з її чудовими крає — розкішними правічними лісами, голубими озерами — навіяв дим, шо увірвався у відчинене вікно вагона, коли поетеса подорожувала до італії. дим чужини був гіркий, чадний. а як солодко пахнув він удома — дим багаття, вогнища.   із захопленням оспівала леся українка прекрасну рідну землю у вірші "красо україни, " але поетеса ніколи не була співцем "чистої природи". вона всюди бачила людину — з її горем і радістю, стражданням і надіями. вона, в першу чергу, була поетом-громадянином і свій обов'язок вбачала у служінні інтересам народу. про роль митця в суспільстві, про завдання поезії — вірш "слово, чому ти не твердая криця". її поетичне слово — то "меч", "іскриста зброя", що буде "здіймати голови з плеч" ворогів народу.

над хатою стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. дід говорив, що так співають лебедині крила. від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.

і сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з'явилися в піднебессі. довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: "оті принесли нам лебеді на крилах життя". хлопчику дивно, а дід продовжує далі: "еге ж: і весну, і життя". він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?

все це викликає у діда сміх. "він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. в таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них".

потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли "на тихі води, на ясні зорі". і знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.

та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки".

ii

ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. він перечитував все, що тільки попадало під руку. в одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. та для більшості людей взуття було розкішшю. в пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб заробити на чоботи.

а оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: "хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле".

навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам бог ходив за плугом, а богоматір носила їсти орачам. з того часу в хлопцевій душі поселилась відраза до пихи та любов до книги, бо "в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі".

хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.

навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. насіння для неї було святим. "мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".

в роки розрухи через село проходили різні люди. одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто ів її материнству, її дитині скибку насущного хліба". малому хлопчику було дивно й боляче спостерігати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.