30 б! cлухові і зорові образі вірша (давня весна л. українка ) була весна весела, щедра, мила, промінням грала, сипала квітки, вона летіла хутко, мов стокрила, зa нею вслід співучії пташки! все ожило, усе загомоніло, — зелений шум, веселая луна! співало все, сміялось і бриніло. а я лежала хвора й самотна. я думала: «весна для всіх настала, дарунки всім несе вона, ясна, для мене тільки дару не , мене забула радісна весна». ні, не забула! у вікно до мене заглянули від яблуні гілки, замиготіло листячко зелене, посипались білесенькі квітки. прилинув вітер, і в тісній хатині він про весняну волю заспівав, а з ним прилинули пісні пташині, і любий гай свій відгук з ним прислав. моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала; весни такої не було й не буде, як та була, що за вікном цвіла.

Зорові образи: промінням грала; сипала квітки; летіла хутко; весна... ясна; заглянули від яблуні гілки; замиготіло листячко зелене; білесенькі квітки.

Слухові образи: співучії пташки; все ожило, усе загомоніло; зелений шум; веселая луна; співало все, сміялось і бриніло; вітер...заспівав; прилинули пісні пташині; гай...відгук прислав.

У цьому творі засобом експресивного синтаксису виступають дієслівні форми, переважно у функції присудка. В основному це дієслівні присудки однакового часового оформлення:

У першій частині поезії дієслова — присудки — росли, зросли, перестали, розійшлись, зійшлись, побрались, прийшли, жили – вжиті поетом у формі минулого часу доконаного виду. І лише один присудок – подай — автор використав у формі дієслова наказового у другій частині.

Саме завдяки багатству дієслівних форм авторові вдається передати всі відтінки переживання ліричного героя цього твору: надії на створення щасливої родини, висловленої в піднесено ­ урочистих рядках притчової форми.

Объяснение:

Пишні бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лакеями царя і цариці. Серед царських прихвостнів ліричний герой побачив і "землячка" з "цинованими ґудзиками", чиновника нижчого рангу. "Мерзенний каламар" добре навчався у столиці брати хабарі й зневажати рідне. Образ цього "просвещенного" малороса, хохла став синонімом людини-перевертня, що по-лакейськи плазує перед панами. Коли Шевченко став відомим поетом, пани не раз за його до себе, неначе якусь дивину. І, перебуваючи на панських бенкетах, Кобзар мав змогу зблизька роздивитися справжнє обличчя псевдонародолюбців, які навіть їздили за кордон, але привезли "великих слів велику силу, та й більш нічого". У творі "І мертвим, і живим..." Шевченко звертається до всіх синів України; рядки цього послання схожі на заповіт, хоча вірш з такою назвою був написаний поетом трохи згодом.

Незнання своєї історії — найтяжчий гріх для народу, говорить Т. Шевченко. І Великий Кобзар гнівно засуджує зневажливе ставлення "малоросійської" інтелігенції до власної історії, до культурної спадщини рідного народу:

... Колись будем

І по-своєму глаголить,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже...

Історія українського народу уявляється поетові сліпою калікою, старою матір'ю, яку "землячки" віддають на виучку за кордон. Натомість Т. Шевченко закликає своїх земляків жити власним розумом, а не чужим:

Объяснение: