«тарас шевченко народився на українській землі, під українським небом, проте він належить до тих людей-світочів, що стають дорогими для всього людства і що в пошані всього людства знаходять своє безсмертя», - писав олесь гончар. у формі твору-роздуму«творчість тараса шевченка – світоч для всього людства» доведіть цю думку. треба навести цитати із творів т. шевченка, які розкривають ідею загальнолюдського значення його творчості (не менше двох використайте складнопідрядні речення з підрядними частинами причини, допустовими (2-3).підкресліть їх хвилястою лінією. обсяг твору — до 3 сторінок.

Твори геніального поета ніколи не бувають прочитані до кінця. Що більше пізнаєш справжнього Шевченка, то більше в його творах знаходиш незвіданого. Схиляєшся перед силою його духу, характеру.
 Трагічною була його доля. Сирітство, поневіряння в наймах. І це в періоджиття, який вважають найсвітлішим, найщасливішим. Одна - однісенька за все життя усмішка долі - звільнення від кріпацтва. Яким треба було бути сильним і цілеспрямованим, щоб за кілька років надолужити те, що набувається десятиріччями: здобути освіту, оволодіти майстерністю художника, а потім шляхом самоосвіти стати одним з найосвіченіших людей свого часу.
 Та життя готувало йому все нові й нові випробування. Десять років заслання. Та зламати його героїчний дух не вдалось: " Караюсь, мучусь, але... не каюсь! ".
 Як часто люди сьогодні в сірій, тяжкій буденності відступаються від високих ідеалів, черствіють, байдужіють, думають тільки про власний достаток. Чи ж не подвижницьким є життя Шевченка, який найменше думав про себе? Він завжди турбувався про народ. Власна доля? Що вона порівняно з долею рідної Вітчизни? 
Мені однаково чи буду
Я жить в Україні, чи ні...
Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні...
   Шевченко для нас - це не тільки те, що вивчають у школі, а й те, чим живуть, з чого черпають життєві сили., любов до України.
Свою Україну любіть,
Любітьїї... во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» створена на глибокій народній основі, та й сам характер цього твору пов'язаний з рідною українською природою, з казкою та піснею. У повісті письменник дуже цікаво та яскраво розповів про часи свого дитинства, відобразив взаємини з однолітками і стосунки з дорослими.Не кожному з нас буде що розповісти своїм нащадкам, не у кожного з нас буде таке цікаве та наповнене життя, як у М. Стельмаха. Та кожен з нас повинен прагнути до того, щоб зробити своє життя не менш цікавим і яскравим, ніж у автора повісті, оповідь у якій ведеться від імені головного героя твору – хлопчика на ім’я Михайлик. Вже з перших рядків зрозуміло, що Михайлик – це сам Михайло Панасович Стельмах у дитинстві. Дитячі роки письменника припали на важкі двадцяті роки минулого століття, роки, коли відбувалося важке становлення нової радянської держави, роки, які супроводжувалися холодом, голодом і злиднями.Михайлик дуже цікаво розповідає про своє життя серед близьких та рідних йомулюдей, про своє ставлення до всього, що відбувається навколо нього, про своє ставлення до подій, свідком чи учасникяких йому самому доводиться бути. М. Стельмах розкриває образ Михайлика різноманітними засобами.Письменник використовує розповіді інших героїв повісті – розповіді про вчинки Михайлика, про ставлення до нього батьків, бабусі, дідуся, дядька Себастьяна тощо, а також такий цікавий прийом, як самохарактеристика. Хлопчик дуже любить легенди та казки, які розповідають йому бабуся та дідусь Дем’ян. Мабуть, завдяки цьому світ навколо хлопчика іноді здається йому якоюсь чарівною казкою. Казковими Михайлику ввижаються дятел на старій груші і перепілка в житі, запах різних трав у лісі та аромат жита у полі, зорі у високому небі та домашні тварини на подвір’ї. Все це хлопець любить и розуміє, як ніхто інший. Михайлик тонко відчуває красу природи, оберігає її і шанує.З великою любов’ю та пошаною хлопчик описує людей, які виховали в ньому любов до книги, праці, краси й добра в житті. Це і матір з батьком, і дядько Себастьян, а особливо – дідусь Дем’ян з бабусею, спогадам про яких присвячена не одна сторінка повісті. На все життя запала в душу хлопцеві картина розставання з бабусею, яка не надовго пережила дідуся, картина її останньої вечері зі своєю родиною: «При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. I хоча її думи i очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже i мастила, i прибирала сьогодні в хаті, i нічого, крім душі, не боліло в неї». І вже тоді, навіть не усвідомлюючи цього, маленький Михайлик зрозумів, що «напевне, біль душі – найстрашніший біль» у житті людини».

В автобіографічному творі М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» ми маємо чудову можливість зустрітися з письменником, коли він був ще маленьким, простежити, як формувався його світогляд, про­аналізувати витоки його письменницького хисту.

З раннього дитинства сувора дійсність повоєнних років пере­пліталася в Михайлика з казковим сприйняттям навколишнього світу. Зростаючи в подільському селі серед мальовничої природи й чесних, працьовитих людей, він учився людяності, щирості, любові до рідного краю. Його вчителями були власні батьки, дідусь і бабу­ся, веселі Мар’яна та Люба та інші.

Від батька Михайлик перейняв любов до роботи в полі, повагу до землі, що дарує врожай, від матері — доброту й закоханість у неперевершену красу української природи. Дідусь навчив його не лише бути майстром на всі руки, цінувати дотепний гумор, але й опоетизовувати природні явища, бачити незвичайне, прекрасне в простому.

Михайлик рано навчився читати, і книги стали його вірними друзями та мудрими порадниками. Більш за все він прагнув учи­тися й докладав усіх зусиль для здійснення своєї мети. Ні брак підручників і зошитів, ні відсутність взуття не могли його зупини­ти. Хлопчик власноруч робив чорнило й босоніж бігав по морозу до школи, а коли випав сніг, його через усе село носив батько, загорну­вши в кирею.

Поруч із життєрадісністю, ліричністю, безпосередністю в Ми­хайлика формуються й такі риси, як глибока пошана до батьків, чесність, працьовитість, співчуття, щире вболівання за вбогих одно­сельчан.

Кожний день Михайлика сповнений чарівності, різних пригод і таємниць. І в усьому виявляється його гідність і щира вдача: за розвагами хлопчик не забуває про свої обов’язки, з радістю допома­гає своїм батькам і подружці — лісовичці Любі.

Образ Михайлика справляє гарне враження на читача. Мені б

хотілося, щоб якомога більше людей були схожими на цього хлоп­чика.