Придумать гуморестичний твир.на укр.языке.

Жив колись хлопець в україні,
жив він у селі,
але його мова
була дуже дивна.
називалася вона
"мова не мова"
це мова була
зі всіх мов на світі,
але враз 
заговорив цей хлопець мовою слов'янською,
потім українською,
а потім російською,
і ці мови він знав гірше турка...

У 1899 р. 27-річний поет написав флагманську поему “Євшан-зілля”, де обстоював необхідність повернути українцям історичну пам’ять, а громаді – усвідомити національну приналежність. Твір той переповідав легенду, відому за Іпатіївським літописом. У ній ішлося про сина половецького хана, якого полонив Мономах, князь Володимир, і лишив у Києві при собі. Розкішне життя при дворі поволі витруїло душу, але спомини про рідний край не давали заснути. Так тривало доти, поки степ зник, його замінив “край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати”. Та не йняв віри могутній хан, що син міг забути волю і степ, батька та рідну мову.

Покликав до себе правитель старого гудця (співець), аби у землях чужинських той відшукав нащадка, проникливою піснею збудив серце та й навернув добровільного бранця додому. Не здригнулося скам’яніле серце, коли посланець завів материну колискову. І тоді старий гудець дістав дрібку степового полину, євшан-зілля, – і обпекли серце манкурта пахощі рідного степу, пробудивши найсвятіше – любов до рідної землі, що і є природним потягом до волі.

- Україно! Мамо люба! / Чи не те ж з тобою сталось? / Чи синів твоїх багато / На степах твоїх зосталось? / Чи вони ж не відцурались, / Не забули тебе, неньку, / Чи сховали жаль до тебе / І кохання у серденьку? / Марна річ! Були і в тебе / Кобзарі – гудці народні, / Що співали – віщували / Заповіти благородні, – / А проте тієї сили, / Духу, що зрива на ноги, / В нас нема, і манівцями / Ми блукаєм без дороги! / Де ж того євшану взяти, / Того зілля-привороту, / Що на певний шлях / направить, – / Шлях у край свій повороту?!

Объяснение:

Гарна, вродлива

«Чорнобрива дівчина»

«Карі оченята. Біле личко»

Повністю віддається почуттям

«Полюбила чорнобрива козака дівчина»

«Якби знала, що покине було б не любила»

«Чуло серце недоленьку, сказати не вміло»

Щира в почуттях

«Обоє раденькі... »

«Легше, мамо, в труні лежать, ніж його побачить».

Страждає від розлуки

«Не співає — сиротою білим світом нудить»,

«Без милого сонце світить — як ворог сміється»

«Дивилася чорнобрива, сохла і мовчала»

Зневірена, засліплена горем

«Сохне вона, як квіточка»

«Тяжко мені, тяжко!»

Не має розуміння зі сторони матері, одинока

«Чи не била мати»

Ніхто не спитає: «Де ти була, що робила?»

«Чого в'янеш, моя доню?» стара не спитала»

«Мене мати хоче дати за старого заміж»

Вірність почуттям

«Не хочу я панувати, не піду я, мамо!»

Привітна, ввічлива

«Бабусенько, голубонько, серце моє, ненько»

Любляча донька

«А хто ж її головоньку буде доглядати?

«Хто догляне, розпитає, на старість

Забобонна, втратила віру, почуття обов’язку, занижена самооцінка

«Пішла вночі до ворожки»

Емоції переважають над осмисленням дійсності

«Без милого скрізь могила...»

«Скажи йому, що загину, коли не прибуде!»

Розгублена, невизначеність поступків

«Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..»

Не бачить виходу з ситуації, безпорадна перед незгодами

«Пішла б же я утопилась жаль душу згубити... »

«Ні! Вже не вернуся!»

«Там десь милий чорнобривий співає, гуляє, а я плачу, літа трачу, його виглядаю»