Для творів доби бароко характерним є

характерними ознаками бароко в літературі є контрастність, динамізм, поєднання реальності та ілюзії ,емоційна напруженість, складні метафори, символи, алегорії.

Повість М. Коцюбинського "Дорогою ціною" присвячена життю українського народу на початку XIX ст. У повісті відтворено долю молодих людей, яка була досить типовою для того часу. Опинившись в неволі, трудове селянство, "як дикий тур, загнаний, знесилений", не бажало, одначе, скоритися з панським ярмом на шиї. Багато з них бігло з-під кріпацтва у вільні краї, зокрема за Дунай, де після зруйнування Запорозької Січі 1775 року було засновано Задунайську Січ. Але й там не було волі і спокою, бо панство ловило втікачів і, якщо не засилало до Сибіру, то "одсилало в кайданах назад, знов у неволю, на панщину". І невідомо, що було краще: загинути чи залишатися жити у знущанні.

Головні герої повісті — Остап та Соломія — кохали одне одного. Але для пана вони, як й інші кріпаки, були "товаром", тому він розлучив їх і видав заміж Соломію за свого хурмана. Пан катував нагаями дідуся Остапа, збирався забити самого Остапа за його сміливе слово. Все це спричинило до втечі.

Остап мав на меті жити поміж вільних людей, а Соломія мріяла оселитися у слободі, господарювати та піклуватися про Остапа. Цим мріям не судилося здійснитися. Остап і Соломія були не поодинокі у бажанні здобутися волі: цілими родинами бігли від кривди та знущання селяни, підтримуючи одне одного. Важким був шлях за кордон. Але й за кордоном їх не чекала бажана воля: спочатку Остапа було поранено, потім Соломія і Остап потрапили у циганське злодійське гніздо, через що Остапа забрали до в'язниці та збирались відправити назад до пана.

Соломія не уявляла собі життя без Остапа, тому хотіла визволити його. Для цього вона склала план і разом з Іваном Котигорошком спробувала відбити Остапа у турків, коли вони перевозили його через Дунай. Але ця спроба визволити Остапа закінчилася загибеллю Соломії та Івана.

Остап залишився живий. На все життя на його тілі зосталися сліди мордувань від пана, москалів, турків. Втрата Соломії була для нього втратою половини душі. Гірке, самотнє життя прожив Остап, чекаючи часу об'єднання з другою половиною себе у потойбічному світі.

Доля Остапа та Соломії вражає трагічністю й високою красою. Остап, вихований дідом у давніх традиціях вільного козацтва, усе життя не тільки мріяв про волю, але й здобув її. Дуже дорого заплатив він за бажану волю. Велике кохання покликало Соломію піти за Остапом у пошуках волі. її не спинили труднощі та небезпека. Дуже прикро, що Соломія загинула, а Остап, замість подружнього життя з нею, мав тільки спогади про своє кохання.

Объяснение:

Источник:https://www.ukrlib.com.ua/tvory/printit.php?tid=7807

Шрам (справжнє прізвище чепурний) по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». був він син паволоцького попа, по прізвищу чепурного, учився в київській братській школі, і вже сай вийшов був на попи. як же піднялись козаки з гетцу маном остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою. сидів він зимовником серед дикого степу на низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремі у тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. і в реєстрах-то, коли хочете знати, не чепурним його записано. не раз дзвонив старий шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богові.   іванець брюховецький іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «коханий іванець! іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «держись, юру,— каже, бувало, синові,— держись іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». от юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже іванець, те й свято. мабуть, нечистий напутив його. почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. той і настановив його хорунжим. як же ото юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на запорожжє. а там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «іван мартинович! іван мартинович! » а він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїі так собі його , що зозвали раду, да й бух іванця кошовим. тепер уже він іван мартинович брюховецький. ні на що славне запорожжє, коли такі гетьмани настали!