Імпресіоністичні ознаки новели в житах

- Психологізм у змалюванні персонажів. («…Хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, …соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене: “Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?..”». Автор передає душевний стан героя, коли той раптом зустрів своє перше кохання, тепер уже далеку й недосяжну жінку, жінку, яка ще й досі його кохає, живучи з нелюбом.)

- Прагнення охопити найтонші зміни в настроях, миттєві враження. («Лягаю… “Японка” косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б’ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…» Герой у великому напруженні, адже дорогою хтось наближається; хоч він і звик до небезпеки, сприймає «пісні поля», одноманітний звук джмеля його дратує так, що хочеться скочити, знайти і задавити його…, щоб хоч якось розрядити напруження.)

-Особливий лаконізм прози. («— В жита! — Треба рушать!» «…Оглянув свою “японочку” — засунув її за пасок штанів, картуз — на очі, а стежкою чорногуза — в жита».)

- Ритмічність. («…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі».)

-Багатство відтінків у змалюванні дійсності. (Стосунки Корнія й Уляни: «покотилась непомітно сльоза», «які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба!», «Хай хоч один день буде наш!», «То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!», «…а то ж нікуди не пускає…», «боязко, з тихою журбою, нагадувала», «перекривила», «тихо поцілувала», «повела бровою і засміялась».)

- Збільшена увага до кольорів і звуків, яскравих деталей. (Очі сині-сині, мов льон; божа коровка; шептали колоски; «я співать хочу…».)

- Уникнення соціальних проблем. (Ми не знаємо нічого конкретного про героя: ні його переконань, ні причини дезертирства; є лише окремі натяки. Герой просто хоче жити, радіти сонцю, любити, і за це платить злигоднями й небезпекою дезертирського життя.)

ответ:

нещодавно на уроці зарубіжної літератури ми вивчали твір в.бикова «альпійська ». мене відразу захопив сюжет повісті. коли я дочитала до кінця, була вражена ще більше. це трагічна історія людського життя під час другої світової війни. я побачила справжню велич, силу і красу звичайних людей у страшні воєнні часи.

головний герой утікає з концтабору. «звірі» вийшли на полювання, його переслідували пащі натренованих собак. багато довелося пережити іванові у його нелегкій дорозі на волю. знайомство із джулією. зустріч з голодним божевільним і його загибель. іван дуже хотів його врятувати, але не міг, бо інакше би усіх зловили. совість не дозволяла кинути напризволяще джулію, він ніс її, коли вона була знесилена і втратила віру на порятунок. джулія перев’язувала рани, що боліли і дошкуляли йому. почуття кохання, що спалахнуло у такий тривожний час, додало сили утікачам. ми бачимо, що справжні люди є добрими, щирими і людяними навіть тоді, коли перебувають у нелюдських умовах.

наприкінці твору вражає самопожертва головного героя. глибокий сніг ховає джулію від ворогів. іван загинув, але своїм вчинком врятував дівчину.

на жаль, твір воєнної тематики перегукується з сьогоденням. на сході країни триває війна. там також є герої: сміливі, сильні, готові до самопожертви. вони здатні протистояти долі, готові до важких випробувань.

Лаврін приїхав до млина, позносив з воза мішки заїхав під верби, розпріг воли, поклав їм сіна, а сам ліг спати. Добре виспавшись, він скупався в Росі, пополуднував і пішов у млин. Мірошник уже насипав борошном його мішки. Запрягши волів, Лаврін ненароком подивився на Рось і побачив дівчину. Він почув, що вона ніби освітила всю його душу, неначе сонце і побігла на гору зіркою. Лаврін махнув батогом на воли і, замість того, щоб їхати додому через греблю, повернув цабе на пригорок за дівчиною.  По обидва боки стояло високе жито, неначе дві зелені стіни. Дівчина ішла попід самою зеленою стіною, висмикувала з жита сині волошки й затикала за вуха. Лаврін догнав її й порівнявся з нею. Вона глянула на його своїми темними очима, і йому здалося, що на житі блиснули дві зірки.