Міркування на тему яким має бути вірний друг?

На мою думку, слово друг накладає на людину дуже велику відповідальність.

 Тільки справжня дружба витримує всі випробування і триває роками. Справжній друг провідає тебе тоді, коли ти хворий. Не залишиться байдужим до твоєї відсутності. Завжди поділиться новинами. З ним цікаво. Є багато спільних інтересів. Друг не обмовить. Порадить вихід із складної ситуації. Не зробить боляче.

  Ось таким має бути справжній друг.

Або:

  Я вважаю, що добре тому, хто має вірного друга.

 По-перше, з ним єднають спільні інтереси, тому цікаво. По-друге, друг сумуватиме без тебе, тому обов’язково провідає при хворобі. По-третє, буде разом з тобою радіти успіхам. Дасть слушну пораду та підтримає в скрутну хвилину. По-четверте, не образить поганими словами. Не говоритиме неправди про тебе іншим.

 Тому з вірним другом надійно, цікаво та впевнено.

«Злочин і кара» — один із найскладніших творів світової літератури. У своєму романі Федір Михайлович Достоєвський зобразив життя російського суспільства середини XIX століття з його убозтвом, безправністю, гнобленням і розбещенням особистості, що задихається через усвідомлення свого безсилля і тому бунтує. Письменник розповів нам про героя, «що взяв у душу свою всі болі і рани часу». Розуміння Достоєвським сутності мистецтва було причиною створення особливих форм реалістичної творчості. Твори Достоєвського - свідоцтво того, що він поєднував у собі як митець силу геніального психолога, інтелектуальну глибину мислителя та пристрасність публіциста. У творах письменника реалістичні сцени страждань поєднуються з філософською символікою, публіцистичні газетні факти - з фантастикою, логічні абстраговані категорії - з інтуїтивістськими елементами, Достоєвський збагатив жанр реалістичного роману XIX століття новими художніми особливостями. Улюблений метод письменника - зібрати велику кількість своїх героїв в одне місце та змусити розкриватися їх образи у зіткненні почуттів та ідей, ніби без втручання автора-оповідача. Романам Достоєвського був властивий поліфонізм як метод художнього мислення. При цьому досягалось, з одного боку, відчуття численності співбесідників, з іншого - окремість кожного голосу, що вів свою тему самостійно, майже рівноправно з голосом автора. У межах злочинно-авантюрного сюжету поставали глибинні ідеологічні, соціально-філософські проблеми. Самі злочинні сюжети романів Достоєвського несли не просто інформативну функцію, але й, втілюючи об'єктивні закони тогочасного суспільства, відображали художню концепцію Достоєвського, його світогляд. Злочин, як крайній ступінь порушення суспільних норм, відображав трагічну сутність дійсності та соціальні протиріччя. Характери героїв розкривалися Переважно у найгостріші моменти, коли все накопичене ними у попередньому житті раптом виливалося у екстраординарний вчинок. Неочікувані, навіть не виправдані спочатку дії персонажів письменник мотивує глибоко прихованими психологічними причинами, наявністю у людській натурі різнобічних взаємовиключних потягів та пристрастей. Незвична динамічність композиції, відчуття катастрофічності того, що діється, драматична напруженість у розвитку конфліктів, експресивність написання виявилися вражаючим художнім відкриттям, що чудово слугувало меті відображення найскладніших морально-психологічних та соціально-філософських проблем. Достоєвський зумів передати у художніх образах не тільки потік подій, людських доль, духовну боротьбу, але і трагічні конфлікти у духовному житті суспільства. У своїх інтелектуальних романах Достоєвський майстерно малював найгостріші поєдинки думок, трагічних зіткнень ідей та світоглядів. Улюблена письменником форма сповіді героїв, що проявлялася у діалозі з духовним противником, досягала нещадної відвертості, виявляла трагічну діалектику глибинних почуттів та думок персонажів. 
Творам Достоєвського, написаним у жанрі роману, найменш властива епічно спокійна манера оповіді. Їм притаманна гострота чисто драматичних жанрів та багатство художніх образів. 

Часто я повертаюся думками до комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», у якій автор піднімає дуже важливу проблему національної само ідентифікації особистості, що надзвичайно актуальна й до сьогодні, хоч на порозі двадцята річниця незалежності України. Паралелі-паралелі…Головний герой комедії – Мина Маркевич Мазайло – збирається змінити прізвище. Здавалося б, ця подія зовсім незначна і не варта уваги, особливо враховуючи, що в 20-ті роки таке явище було широко розповсюдженим. То чому ж автор присвячує цій події цілу п’єсу?Ще Шекспір зауважив у своїй п’єсі «Ромео і Джульєтта»: «Що важить ймення? Пахощі троянди не змінити, як її не називай…» Й справді, ім’я людини мало чого важить, головне – це її суть, і саме сутності своїх героїв Микола Куліш приділяє найбільшу увагу, саме в ній він безпомилково вбачає проблему, яка лише поглибилася через роки.То ж розглянемо деякі образи героїв п’єси, їх характери. Особливо легко можна побачити якими вони є, розглянувши їх ставлення до рідної мови та свого прізвища. Чи не нагадають вони нам кого з нинішнього істеблішменту чи,  навіть,  сусідів по сходовому майданчику?Для початку візьмемо, наприклад, сина Мини  Мокія або, як його часто називають у творі – Моку.На перший погляд, цей хлопець патріот: він обожнює свою рідну мову, наполягає на тому, щоб його сім’я повернула їхньому прізвищу втрачену з поколіннями його частинку «Квач». Він навіть українізував подругу своєї сестри  –  Улю.Але, придивившись пильніше, ми можемо зрозуміти, що перше враження хибне. Самі аргументи Моки стосовно того, чому Уля має українізуватися, є доволі дивними.Пригадаймо, що для нього означає бути українцем: «Прізвище українське, індекси українські: очі, рот, стан – все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?».Отже, для Моки українець – це прізвище та параметри тіла.Так, звичайно, любов до мови це важливо, але нестримна лють, яка виникла у Мокія при вигляді шаровар, характеризує його не з найкращого боку. Адже використання мови й одночасне з тим нехтування історією та традиціями  рідного народу навряд чи є чеснотою.Для Мотрони – сестри Мини – українська мова є чимось сороміцьким, меншовартісним і тому огидним. Прізвище брата їй здається ознакою мужицтва.Змінити прізвище для неї така ж звичайна справа, як, наприклад, надіти інший капелюшок. ЇЇ слова: «Треба буде і собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва – це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер. От, наприклад, Мєталова-Темброва – зовсім інша річ…»А що говорити про Мазайлиху та Рину – дочку Мини? Вони сприймають українську мову та своє українське прізвище, як і голова сім’ї. Для них їх прізвище – це поєднання букв в обридле їм слово, довга закарлючка, що заважає їм жити достойними членами суспільства.Уля. Для мене це збита з пантелику дитина, яких багато. Вона є чудовою моделлю не лише  тогочасної молоді. Ні про яку мову, прізвище чи ще щось подібне вона ніколи не замислювалась. У цьому просто не було потреби. Але ось Мокій показав їй нову цікаву забаву – «українська мова», і вона радо прийняла її. Та й чого б їй не сподобалося те, що може стати спільним хобі для неї та хлопця-красеня?«Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете…Що там українкою. Ви станете…більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас…».Є в п’єсі ще пара другорядних, але від того не менш яскравих персонажів – комсомольці Тертика і Губа.Ці юнаки активно впроваджують наказ партії – українізують все і всіх.Це, звичайно, схвально. Але, як на мене, коли партія накаже душити голодом чи відстрілювати тих самих українців, саме такі як Тертика і Губа робитимуть це з не меншим завзяттям, адже «партія сказала, значить треба. Партія поганого не накаже».Ну й, нарешті, Мина. Мина Маркевич дрібний чиновник з управління «Донвугілля». Він вважає, що в подальшому просуванні кар’єрною драбиною йому заважає тільки його українське походження. Заради кар’єри він готовий на все, а йому не потрібно ні красти, ні підставляти ближнього, ні вбивати… Ні, потрібно лише зректися свого роду. І, Мина радо це робить, змінюючи своє прізвище.Нажаль, Мина Мазайло, а тепер вже Мина Мазєнін, виявився не тільки пристосуванцем, але й дурнем.Чоловік не врахував, що живе в роки українізації, і його дії суперечать новій політиці партії. Чи, може, й здоровому глузду?!Яка іронія: газетний допис про його звільнення з посади було розміщено під інформацією про зміну прізвища.«За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат «Донвугілля», звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М.М. Мазайла-Мазєніна». Вийшло, що без роботи залишився не тільки Мазайло, а й Мазєнін…Тож  сутність усіх героїв п’єси це  –  пристосуванство й неповага до свого минулого (Уля виняток. Цю дівчину можна вважати графином, поки що порожнім, нічим не наповненим).То над чим же сміється Микола Куліш? Адже ситуація доволі сумна…Думаю, в нього просто істерика.А історія все повторюється… тільки зараз уже як фарс!