Учому полягає життєве покликання людини за творами і.франка? твір. будь ласка, дуже потрібно.

Cвітогляд відомого українського письменника і драматурга І. Франка являє собою одну з вершин філософської української думки. Але що ж переважало у його поглядах на життя – матеріальне або духовне? Одностайної відповіді на це питання не існує.

Прикметне, що дуже різні, нерідко протилежні думки про погляди на життя І. Франка, на світоглядні підвалини його творчості висловлювали не тільки літературні критики того часу, а й значні духовні особи. За висловом одного з літературознавців І. Франко був раціоналістом, атеїстом, матеріалістом. При цьому він не тільки завзятий прихильник такого світогляду, а й завзятий його популяризатор.

Неможливо знайти жодного твору І. Франка, в якому б він не торкався проблеми боротьби і подолання труднощів. Свій символ віри, свою «світоглядну базу» письменник втілив у вірші «Божеське в людському дусі», який написав ще на початку своєї творчої діяльності.

І Франко припускав, що кожна людина має в своїй душі власний, тільки йому приналежний світ, який вона називає ідеальним.

За своїм внутрішнім талантом, за душевними потребами І. Франко був схильний до романтичного співпереживання і до релігійного світогляду. Проте, живучи в дуже складну для українського народу епоху, І. Франко хотів служити своєму народові і найновішим ідеям свого часу. Це прагнення у І. Франка символізувала протиставлення засад та ідей прогресу і традиції, матерії і духу, розуму та інтуїції, безвір’я і віри.

Вважається, що І. Франко був одним із засновників українського соціалізму. Адже у багатьох своїх художніх творах, публіцистичних та наукових працях письменник виявляє надзвичайно передові для свого часу ідеї. Це було закономірним для того осередку, до якого належав І. Франко. Наприклад, ідея поезії «Рубач» явно нагадує ідеї «Божественної комедії» Данте.

Велика заслуга І. Франка полягає в тому, що він першим в українській літературі виступив у якості палкого поборника організованої боротьби трудового українського народу проти національного та соціального гноблення. І. Франко був першим письменником на Галичині, який почав писати художні твори на робітничі теми. У 1887 році вийшла перша збірка поезій І. Франка під назвою «З вершин і низин», а потім іще ціла низка збірок і окремих віршів, в яких автор утверджував незмінність своїх позицій, свого відношення до українського народу, своє прагнення до свободи та незалежності.

До останнього свого подиху Іван Якович Франко боровся за краще життя своїх співвітчизників. Помер видатний український митець у 1816 році і був похований у Львові. Літературна спадщина  письменника стала неоціненним внеском у розвиток української літератури і культури, вона має велике пізнавальне і історичне значення. Саме в цьому і бачив митець своє життєве покликання

Климко отямився, ледь-ледь відкрив очі і побачив, що поруч із ним сидять: Зульфат, дід Гареєв та Наталя Миколаївна. В очах Климка все пливло, і він відчував сильний біль у правій частині грудей. З очей Наталі Миколаївни покотилися гарячі сльози, вона обережно погладила Климка по голові. З годом рана на груді хлопця загоїлась, але там залишився шрам. Він завжди буде нагадувати Кимкові про минуле.

Ось вже минуло 2 роки. Климко, як нічого не було, сидів біля вікна нової хати і згадував минуле. Він пригадав усе, що з ним відбулося. А найбільше він згадував свого дядька Кирила і тітку Марину. Климко піднявся зі стільця, дістав дядькову діжурку, сумно поглянув на неї і поклав у шафу. Потім хлопець вирішив написати листа тітці Марині: ''Люба тітонько Марино, це я, Климко. Я сподіваюся, що ви пам`ятаєте мене. Зі мною все добре. Живу я гарно, у новому дерев`яному будинку разом із Зульфатом, його дідусем, моєю вчителькою та її двохрічною донькою. Я дуже хочу дізнатися, як живеться Вам. Сподіваюся, що ми скоро зустрінемось...'' В цей час до кімнати зайшов Зульфат і покликав Климка до столу, бо вже був час снідати. Так закінчилася історія про Климка. Сподіваюся, що ви візьмете з неї багато уроків.

Після арешту батька, оголошеного ворогом народу, Григір Тютюнник деякий час жив у сім'ї дядька Филимона Васильовича у донбаському селищі Щитовому, поблизу Антрацита. Сім'я жила не в розкошах, але дружно. Та почалася війна, і Григір вирішив повернутися на Полтавщину, бо бачив, як важко стало тітці годувати своїх трьох дітей. Близько трьох тижнів тривала ця небезпечна мандрівка. Різні люди траплялися Григорові. Зустрічався із фашистами, але й свої інколи бували не кращі — поліцаї, дезертири, спекулянти. Але все ж більше було людей добрих, які ділилися з ним останнім, рятували від голоду й холоду.

Спогади про цю тяжку мандрівку пізніше лягли в основу зворушливо-щирої автобіографічної повісті "Климко". Але все ж не можна сказати, що цей твір є повністю автобіографічним, бо письменник змінює ім'я головного героя, робить деякі художні узагальнення.