Объяснение:
Від виходу друком першого видання "Кобзаря" і до сьогодні про Т. Шевченка, його життя і геніальну творчість надруковано стільки книг, статей, досліджень не тільки в Україні, айв інших країнах світу, що їх навіть не перелічити. Його поезія, вірші й поеми хвилювали та хвилюють не одне покоління читачів.
З поетичною спадщиною Т. Шевченка я почала знайомитися ще в дитячому садочку, потім стала читати Шевченка в школі. Вірші, поеми, балади хвилювали мене, викликали співчуття. Серед поетичних творів особливо пам'ятними для мене є поезії, які ніби відкривають внутрішній світ митця. Перш за все це поезії "Думи мої, думи мої". Чому поезії, а не поезія? У Т. Шевченка є дві поезії з такою назвою, які, на мою думку, доповнюють одна одну і свідчать про незмінність поглядів поета на творчість та її призначення.
Перша поезія з такою назвою написана Т. Шевченком 1839 року в Петербурзі. Уже викупили Тараса з кріпацтва, уже навчався він в Академії художеств, а прагнення писати не покидало митця. Чи потрібно його слово, його "діти", як називає Шевченко поетичні рядки своїх віршів? І для кого? Т. Шевченко — син свого народу, відданий син своєї Вітчизни, а тому і ставить перед собою митець завдання:
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну.
Служити своїм словом рідному народові й Вітчизні, будити в ньому волелюбність — таке завдання поета:
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині.
А в однойменному вірші 1847 року "думами" поет називає вісті з України, без яких він не може жити па засланні. Це сум за рідшім краєм:
Думи мої, думи мої
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
"Думи мої, думи мої..." 1839 року — це твір-програма поета. Покладена на музику, ця поезія стала гімном творчості Кобзаря. Коли лунає Шевченкове слово під супровід музики, то мені теж хочеться встати і співати, — ось така сила — сила Шевченкового слова.
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Напишіть дуже переказ твору олександра застороженка "скарб" !
Жили чоловік і жінка. Вони мали єдиного сина, якого любили і пестили. Усі його забаганки виконували, особливо мати.
Коли Павлусь став юнаком, то був товстим, тільки, руки білі, бо не знали роботи. Батько скаржився, що з нього буде.
Якось вночі йому захотілось меду. Почав вередувати. Мати побігла в село, ледве знайшла, прийшла, а він спить. Через це захворіла і померла мати, а за нею і батько.
А Павлусю байдуже, все лежав і лінувався, а за ним доглядали його наймит і наймичка. І в себе в них ладилось, скрізь порядок був.
Якось на Зелені свята молодь пішла шукати скарб і хотіли взяти Павла з собою, щоб Щастя приманити, а той не захотів і сказав, шо як треба, то скарб і у вікно йому впаде, якщо на те воля Божа.
Ходили парубки так і не знайшли. Тут ідуть, а на дорозі дохлий хорт, вони заради жарту кинули його Павлусеві у вікно, а з нього висипалися дукати і золото. Хотіли забрати, та наймит не дав. Згодом Щастя прийшло до Павлуся, дівчину гарну знайшов, одружилися.
Так, що ж таке щастя? Усі люди різні, і бувають такі, як Павлусь, що нічого не роблять, а гроші мають. Та є такі, що не хотіли б бути схожими на Павлуся.