Твір духовне багатство найбільший скарб людини за творами ліни костенко і василя сухомлинського , будь ласка , мені не потрібно з інтернету взяте , не таке як в всіх , 20 ів

Сколько существует человечество, столько продолжаются споры о духовное и материальное в жизни человека. К сожалению, в наше прагматичное время духовность отходит на второй план, но материальное не может вытеснить влечение человека к прекрасному, не может убить настоящих чувств, потому что на страже духовности стоит творчество настоящих художников.

Лина Васильевна Костенко всей своей жизнью и творчеством доказывает, что человек должен иметь крылья, которые вознесут ее над обыденностью, дадут ощущение полета.

Настоящий художник сумеет найти поэтические образы в самых обыденных вещах. Находясь ранней весной в Польше, Лина Костенко залюбовалась могучим природным явлением: на реке Одре что снимался лед. Казалось, зима еще не сказала своего последнего слова, и не успела огледіться, как проснулись деревья и на Одре лед потемнел». Буйно ломилась лед крошился лед, и вот «на последней льдине одинокая чайка плывет». Куда она разогналась, что будет, как почти прозрачную льдину «размоет вода весенняя», и этот неуверенный приют затрещит, відломиться и уйдет под воду? И зачем свободной птичьи почву под ногами, если она имеет широкие и сильные крылья? Картина могучего ледохода и образ бесстрашного крылатого птицы стали основой первого в диптихе стихотворения Лины Костенко «Чайка на льдине». Второе произведение «Крылья» стал логическим продолжением первого, ведь писательница вновь возвращается к образу птицы, который будет жить в небе, если не будет земли, не будет иметь богатства, «то будет воля», а облака в вышине развеют ощущение одиночества. «А как же человек? А что же человек?» — тревожно звучат риторические вопросы. Поэтесса знает ответ. Человек

Живет на земле.
Сама не летает.
А крылья имеет.
А крылья имеет!

Крылья — это правда, честность, доверие, вечное стремление, искренность, щедрость. У кого-то они созданы из песни, у кого — то- с надежды или поэзии и мечты, и в любом случае «Человек якобы не летает... А крылья имеет. А крылья имеет!» Последние слова стихотворения, звучащие рефреном, утверждают позицию поэтессы: человек должен иметь крылья, чтобы вознестись над обыденностью, чтобы материальное не ослепило ей глаза, не уничтожило личность каждого из нас.

Моя Україна.. Мій рідний край, великий-превеликий, неповторний у своїй красі! Його поля, луки й ріки хвилюють, бентежать душу, викликають такі емоції, що пісня ллється з уст. 
Україна — це сліпуча синь неба, легкокрилі тополі та червона калина, хрещатий барвінок і огнисті мальви. Україна — це стрімкий потік Дніпра, гіркий полин на козацьких могилах, розкішний вінок з білої ніжної ромашки. Україна — це. земля краси і величі... 
Хто ми без Батьківщини? Ніхто і ніщо. Велич Батьківщини — наше щасливе життя. Людина, яка зраджує Батьківщину, не має права на життя. Мені здається, що з покоління в покоління треба передавати істину: Батьківщина — держава, в якій живеш. Держава є — є народність; є народність — є нація; є нація— є народ, є «я» — дитя народу, дитя землі, яка виплекала мене. 
В. Підпалий у своїх елегіях створює образ Батьківщини через сприйняття ліричних героїв. Одним із кращих зразків патріотичної лірики є вірш «Тиха елегія». 
Елегія має своєрідну побудову. Кожна з п'яти строф містить запитання й відповідь: 
Коли мене питають? «Любиш ріки,річки і річечки й потічки?» ­відмовчуюсь: вони в мені навіки,а для мого народу на віки! 
У вірші багато символів: ріки, річки, ясні зорі, тихі води, степи, озера, яблуні і саду... Усе це Батьківщина, без якої автор не мислить себе, від них не відокремиться навіть тоді, як в землю перейде. Найвеличніший символ — рідна мова. Нею має володіти людина вже з дитинства. Вона вливається в дитячу душу з молоком матері, колисковими піснями неньки. Рідна мова — основа сім'ї: 
Коли мене питають:«Рідну мовучи зміг би поміняти на чужу?» —моя дружина сину колисковуспіває тихо... Краще не скажу. 
У вірші «Тиха елегія» В. Підпалий виступає як патріот, в авторське «я» зливаються громадянська позиція й інтимні почуття. Письменник стверджує думку про роль Батьківщини в житті людини, доходить думки про необхідність єднання людини й рідного краю. Це і є ідея поезії. 
Кульмінація елегії — п'ята строфа. Якщо в перших чотирьох строфах тон принижений, дещо висхідна інтонація, відтворена словами «відмовчуюсь», «мовчу», «я знов мовчу», то в п'ятій строфі вибухає крик: 
Коли мене питають: «Українучи зможеш ти забудь на чужині?» —Кричу: «Кладіть отут у домовинуживим» Однаковісінько мені...» 
Для автора, ліричного героя, поміняти рідну землю на чужу — рівноцінно смерті. Як і у вірші «Запросини», у поезії «Тиха елегія» В. Підпалий використовує единопочаток, що звучить рефреном. 
Тема поезії — монологічна сповідь автора перед собою, своїм народом, своєю родиною. Вірю, що світле майбутнє чекає мою Батьківщину, якщо на її землі будуть жити справжні патріоти.

Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого 1864р. в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич, а мати  — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім у Миргородській початковій школі. В 1875р. В. Самійленко вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884р. У ці роки обдарований, чутливий до художнього слова юнак багато читає, робить спроби перекладати і писати. Потім з 1885р. вчиться на історико-філологічному факультеті Київського університету. У студентські роки серйозно займається літературною справою.
В. Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Кращі його сатиричні твори «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «На печі» (1898), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906). Поезії «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад» стали яскравими зразками нещадної політичної сатири