Характеристика платона і савки, із твору "ніч перед боєм" о.довженка

Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому,
як на хлопчику батьків піджак
Портрет
Хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто й здорові
Не знаю, чого вони оце так тікають, — сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. — Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди. Еге, — промовив Савка. — Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської й дитячої крові
Психологічна характеристика (думки, почуття тощо)
Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе. Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка
Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв уже біля човна з веслом. — Повезем уже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери… Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас
Характер (учинки, ставлення до інших)
Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх
Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу
Характеристика героя іншими персонажами

Кожний школяр на протязі усього навчального року тільки тим і живе, що з нетерпінням очікує літні канікули, прекрасний час, коли не треба робити уроків і ходити до школи, а можна цілий день гуляти, їсти морозиво, купатися і отримувати задоволення від відпочинку на природі. Саме літо, найулюбленішу пору року усіх школярів, зобразив у своїй повісті «Митькозавр із Юрківки або Химера лісового озера» відомий український письменник Ярослав Стельмах. Це мій улюблений твір і я з задоволенням прочитала його кілька разів.

Героями цього твору є два шкільних друга Митько і Сергій. Після закінчення навчального року хлопці отримують завдання вчительки ботаніки зібрати колекцію комах. Скориставшись цим приводом, винахідливі товариші вмовили своїх батьків відпустити їх на канікули до села, де жила бабуся Митька. Батьки погодились не одразу, бо добре знали, якою вибуховою силою володіють приятелі разом. Та вагомими аргументами в бік відпочинку у селі стало завдання вчительки та двійки за незібрану колекцію.

На початку свого перебування у селі Митько та Сергій не дуже прагнуть збирати різноманітних комах, а намагаються увесь час присвятити лише забавкам, як це й повинні робити майбутні шестикласники, які старанно працювали увесь навчальний рік.

Ще по дорозі до бабусі друзі зустрічають старшокласника Васька на велосипеді, якого дуже розсмішили озброєні сачками хлопці. Побачивши приятелів, від нічого робити, Васько одразу вирішує пожартувати над хлопцями і спробувати їх налякати. Зустрівши Митька і Сергія на березі лісового озера, неподалік від якого їх оселила бабуся, Васько, здатний на незвичайні вигадки, розповідає хлопцям про страшну химеру, яка давно живе у цьому озері. І хоча оповідь старшокласника була досить підозрілою і мало правдоподібною, вона зацікавлює шукачів пригод Митька та Сергія. Тому, не вагаючись, друзі вирішують заночувати біля озера і з’ясувати, чи дійсно в ньому ховається невідоме чудовисько. Саме з цього моменту і починаються незвичайні пригоди хлопців, які відкривають справжнє полювання на химеру лісового озера.

Объяснение:

У повісті «Захар Беркут» Франко наголошує на необхідності загальнонародного єднання, вважаючи, що лише тоді можна досягти найвеличнішої мети.

Сила народу в його єдності. Лише тоді, коли ми разом — ми є великою, майже непереможною силою. З історії ми бачимо, що, лише об’єднавшись в одне ціле, можна здолати будь-якого ворога, навіть найсильнішого. Саме так вважає герой повісті Захар Беркут, палко говорячи тухольцям свої останні слова: «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас». І це дійсно так, адже вони захищають свій «дім» від нападників, а значить, їх сила збільшується в декілька разів. У скрутну хвилину вся громада об’єдналась заради єдиної і величної мети, люди не зважали на загрозу своєму життю, не звертали уваги, що їх, може, чекає попереду смерть: «Товариші, сміло до останнього бою!».

Мужні тухольці перемогли в цій битві з чисельними татарськими військами. Звичайно, що події, зображені у творі, це лише невеличка частинка героїчних сторінок української історії, але на її прикладі ми бачимо, як важливо бути всім разом.

Наприкінці повісті Іван Якович Франко звертається до майбутніх поколінь із проханням не втратити здобутків наших пращурів, а навпаки, продовжувати справу відродження Батьківщини: «Давнє громадянство давно забуте… Чи не нашім дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби? »