Головна думка віршу олени теліги радість

Радість спинити не можна, бо «ніби поле перед нами стелиться, ніби зникли авта й мотоцикли»

. П. Котляревський — основоположник нової української літератури. Він першим заговорив справді народною українською мовою про народ і прекрасно змальовував характер українців, їх погляди на життя та їх побут як в лірико-драматичних творах, так і в гумористично-сатиричних («Наталка Полавка» , «Москаль-чарівник» , «Енеїда»). Котляревський, розповідаючи про пригоди троянців, відтворює характери, побут, звичаї українців з такою детальністю, що поему цілком можна назвати енциклопедією українознавства. За висловленням І. Я. Франка, український поет вніс у свій твір «стільки сердечного тепла, тонкого гумору і живих барв своєї батьківщини, що його «Енеїда» і до цього часу не втратила своєї чарівності» .Створені Котляревським образи яскраві, колоритні. Головним героєм поеми є троянський царевич Еней — «парубок моторний і хлопець хоч куди козак» . Разом із троянцями — «ватагою розбишак» , «осмалених, як гиря, ланців» — він утік із зруйнованої Трої шукати нових берегів. Аркадському цареві Евандру Еней представився як «Кошовий Еней троянець». Навіть з перших рядків видно, ким він є насправді. Так, троянці Котляревського дуже нагадують запорожців. Іронічність зображення викликана не бажанням якось принизити героїв — козаки у Котляревського веселі та дотепні, життєрадісні, а їхні вчинки демонструють й інші риси — завзятість, хоробрість, мужність. Дехто з літературознавців безпідставно намагався звинувачувати І.Котляревського, ніби він сміявся взагалі з усього народу, але інші (М. Максимович, М. Дашкевич) у відповідь нагадували, що, по-перше, «Енеїда здається жартівливою тільки при поверхневому погляді», а по-друге, автор змальовував життя у стилі народної поезії, яка однаково потішалася «над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості». Це — здоровий гумор, а не сатира, його сутність у тому, щоб, посміюючись, утверджувати позитивні риси дійсності, а не засуджувати їх (хоча елементи сатири в поемі також присутні, але не стосовно Енея і троянців) . Сміх «Енеїди» робить народне буття не ницим чи потворним, а лише земним, що не заперечує і героїзму, він допомагає висвітлити складність явищ, їхню неоднозначність та єдність водночас. З опису пекла і раю ми дізнаємося про типовий склад тогочасного українського суспільства: Були невірні й християни, Були пани і мужики, Була тут шляхта і міщани, Були і штатські, і воєнні, Були і панські, і казенні. Були миряни і попи. Зі скульптурно-живописною виразністю відображує 1. Котляревський зовнішність, характер, мораль українців. Перед нами запорізькі козаки постають такими, якими вони були як за внутрішніми особливостями характеру —самовідданими, героїчними, здатними віддавати життя за рідну землю, але часом і п'яницями та бешкетниками, — так і за зовнішніми: Щоб голови всі обголяли, Чуприни довгі оставляли, А ус в півлікоть би торчав.. . Згадує автор подробиці організації і вигляду козацького війська: Так славнії полки козацькі, Лубненський, Гадяпький, Полтавський, В шапках, було, як мак, цвітуть. Пошили сині всім жупани, Наспід же білії каптани, — Щоб був козак, а не му гир. Говорить письменник і про народну мораль, про віру у справедливість, у неминучість кари за зло та винагороди за добро (у пеклі -несправедливі пани, здирники) . Створюючи образ народу України, автор перелічує, наприклад, найхарактерніші для тих часів імена (24 імені!). Не могла пройти повз увагу автора і народна творчість. Цікаві відомості про життя прадідів дають описи побуту тих часів. Адже далеко не кожний знає, що воно таке: чаплія, рубель, ціп, або квачі, помела, макогони, якими користуються герої поеми. Отже, у творі Котляревського ми бачимо всебічне, справді енциклопедичне зображення українського життя, перед нами постають картини минулого нашої Вітчизни, образи предків. І дивуєшся талантові письменника, його глибокому знанню і розумінню життя народу.

У чому ж різниця між Поетом та Бертольдом? Читач одразу бачить, що відмінності між вдачами цих персонажів принципові. Вже в першій частині твору Поет говорить про своє життя: він почуває себе вільним і багатим. Його думи несуть його, куди він захоче, за до своєї творчої уяви, особливого світосприйняття він, здається, може осягнути весь світ, тож весь світ належить Поетові. Поет не відчуває себе самотнім чи нещасним: його завжди оточує молодь яка дослухається його слів, подумки він завжди з людьми, з народом, з природою. Бертольдові важко це зрозуміти. Авторка так характеризує свого персонажа, лицаря Бертольда:Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість
Та на гордощі багатий.У житті ж Бертольд має зовсім інші цілі, він приземлений та практичний. І здавалося б, нічого немає поганого в практичності, але така тонка межа між життєвою практичністю та приземленістю, бездуховністю. Лицареві важко оцінити щось, що не можна побачити: краса духу, сила мистецтва видаються йому фантомами, ілюзіями:Я б віддав отой химерний
Твій таємний світ надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.Але коли лицар чує слова поета, навіть він не може встояти перед ними, навіть він визнає силу слова:Довго й лицар слухав пісню,
Далі мовив на відході:
«Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!»Пізніше лицар не раз упевнюється в магічній силі слова: Поет допомага йому завоювати серце коханої за до серенади, пісні поета допомагають війську здобути перемогу… Але коли Бертольд повертається з військового походу, він встановлює свої порядки в графстві: податки та мита роблять життя народу нестерпним, а про справедливість законів годі й мріяти. Тоді співці знову беруться до справи: силою свого слова вони і звеселяють людей, і нагадують про те, що справедливість існує, але її треба вибороти, не миритися зі своєю долею, а боротися за краще майбутнє. Але, як виявляється, лицар Бертольд визнає цілу слова тільки тоді, коли воно стоїть на сторожі його інтересів. Без жодного покору сумління правитель вирішує підкупити співця, все ще вірячи в те, що за іронії все можливо. Але Поет знов виказує не тільки безкорисливість, а й небайдужість до житгя народу, до справедливості та рівності серед людей. Поет відкиває пропозицію графа стати його придворним співцем:Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!Своє життя Поет, за наказом Бертольда, доживає у темниці, проте він не боїться навіть ув’язнення, знаючи, що правда на його боці. Він лишає по собі свої «пуми-чарівниці» та учнів, що продовжують його справу. За словами Лесі Українки, протистояння правителів та поетів триває і досі, а коли воно зникне, «то і мочиться давня казка, а настане правда нова».