Характеристика героїв повісті шпага славка беркут и

Славко  беркути хотів  увійти до збірної і не порушувати присяги.  у вісім років він був схожий на дошкільнятко, мав хворі ноги. він приймав ліки, ходив на ковзанку, хоча часто відчував біль. це заняття зміцнило його і частково загартувало характер. його батько випробовував літаки, в дитинстві був у німецькому концтаборі. саме батько сказав хлопцеві про максимальне навантаження – «вимір характеру і людських сил». він так готував хлопця до складності життєвих обставин славко беркута при своїй удаваній простоті також дуже складний образ. славко сміливий, добрий, щирий. він не хоче ображати інших. у його серці немає місця підлості. і це той герой, який має внутрішній стрижень. життя било славка найбільше за всіх, хоча, можливо, стефко страждав ще більше. будучи малим, славко дуже сильно захворів, не міг ходити, мав лишитися інвалідом. але, як це зазвичай буває, завдяки сильній волі і духу, славко перемагає хворобу. долаючи страшний біль, він вчиться ходити, тоді потай іде на ковзанку. мимоволі захоплюєшся силою цього героя. і його теж усім серцем розумієш. славко – борець, йому нічого не дістається легко. абсолютно нічого. й у навчанні, й у спілкуванні. за все йому доводиться платити, він безперервно пізнає себе і світ, удосконалює свої вміння постійно пробує щось нове, шукає свій шлях. він сміливо йде у печери і захоплюється спелеологією, тоді починає тренуватися на шпагах. але внутрішнє бурхливе життя цієї людини лишається непоміченим його . певно, лише батьки розуміють свого сина, впускають його у своє доросле коло, усвідомлюючи, що і далі на славка чекає не менше випробувань. це такий хрест, який доводиться змалку нести хлопцю, але врешті-решт, він виростає гідним, хоча це дуже нелегко. найбільше випробування славка – щастя юлька, якому, на його думку, все дістається легко без будь-яких зусиль. і це причина, чому славку застить очі образа на світ, в якому одним доводиться важко працювати, а іншим все підноситься на тарілочці з синенькою смужечкою… дуже сильна сцена двобою між славком і юльком. так, юлько ніколи не тримав шпаги в руках, і славко ні в якому разі не мав битися з неосвіченим. але… ж хіба можна засуджувати його за бажання хоч раз побачити, у його розумінні, кращого від себе переможеним? і, насправді, це не боротьба між образою і заздрістю. цей двобій – втілення величезного непорозуміння між людьми. шпага славка ламається, юльку важкої рани, знайдений життєвий шлях вислизає з-під ніг. за помилку славко жорстоко розплачується, коли його звинувачують у зовсім іншому злочині, а суспільство готове відвернутися. славку важко бути самому, оббреханому, але він тримається, хоча й з останніх сил, і тримається гідно. і наскільки важливим виявляється для нього почути від друзів, від однокласників, від розумних та небайдужих дорослих те заповітне: «ми тобі віримо! ». й іноді здається, що це внутрішня сила славка і віра в нього інших людей і сприяла позитивному вирішенню, здавалося б, безнадійної ситуації.

Відповідь:

Характеристика образу “Климка”

Климко – сирота, головний герой автобіографічної повісті Григора Тютюнника. Образ Климка втілює ідеал людини. У маленькій сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, аби тільки до близькій людині — своїй учительці — не померти з голоду. Скільки натерпівся й намучився за свою двотижневу дорогу маленький лицар, скільки разів ризикував бути вбитим, замерзнути десь на полі під копицею — адже йшла війна і заходити в села було небезпечно. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя.

Зовнішність Климка: «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути»

Риси характеру Климка:

а) щирий, добрий, працьовитий;

б) мужній, вольовий;

в) благородний, чуйний, уважний, турботливий

г) винахідливий.

Прагнення Климка 

а) прагнення навчитися;

б) відповідальний за доручену справу;

в) шанобливе ставлення до дружби

Значення образу Климка

а) залишився сиротою, так само як і автор твору;

б) виховувався у дядька, який теж загинув від німецької бомби;

в) риси характеру.

Пояснення:

Літературний рід: ліро-епос. Жанр: сатирична поема (політична сатира). Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імпер­ського режиму. Головні ідеї: засудження самодержавства й кріпосництва в Росій­ській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів. Сюжет твору: політ ліричного героя над Україною (жахливі кар­тини закріпаченої України на тлі розкішної природи) — над Сибіром (каторжні роботи засланих декабристів) — ліричний герой у Петер­бурзі (палац самодержця, сцена «генерального мордобитія» (І. Фран-ко), роздуми біля пам’ятника Петру І, білі птахи як символ загиблих козаків). Про твір: авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, стільки на б відображення дійсності в ньому. У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в того­часній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три час­тини — зображення України, Сибіру й Петербурга. Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком — За край світа зазирає… Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…» Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накли­кає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки зніма­ють, бо нічим обуть//Княжат недорослих…» Дал гаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не кон­трастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи спів­звучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуково­му образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослід­ник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенат­ської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, ві­домо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, ро­зіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом. У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербур­га — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівниц­тві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Запо­віту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла По­луботка, якого дуже поважав Т. Шевченко. Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зуст­рів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурав­ся рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»… Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сар­казм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пуза­ті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їх­ню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генераль­ним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бю­рократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршома­зам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного за­собу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і за­провадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину». Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, без­силим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму. Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова про­ти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва».

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/sh/shevchenko-taras/2361-taras-shevchenko-son-u-vsyakogo-svoya-dolya-analiz Бібліотека української літератури.