Власне закінчення повісті "неймовірні пригоди івана сили" іть дуже

Минуло п'ять років. Кожен персонаж знайшов власну стежку в житті. Та куди б не занесла доля наших улюблених героїв, пам'ять про шалені пригоди в цирку завжди манила друзів, за сотні кілометрів об'єднувала їхні серця.

     Одного разу вирішив Іван Сила на деякий час полишити свій дім, щоб разом з Мілкою податися до чудової столиці. Навіть не вірилося, що кілька років тому місто здавалося зовсім чужим та вражало величчю споруд. Нарешті потяг спинився на тому ж вокзалі. Сьогодні, як і колись, усі перехожі метушилися, кудись поспішали. Але  тепер Іванові це не здалося дивним. Проте його увагу привернула метушня на площі. Річ у тім, що якийсь поліцейський упіймав чергового розбишаку. Він голосно намагався переконати малолітнього хлопчину, що крадіжка – це неприпустимо. Служник порядку продовжував:

- Послухай мене, синку, колись я також вважав, що поцупивши чужу річ можна легко підзаробити. Не чув за своїми ганебними вчинками жодної провини. Поверни власникові кишеньковий годинник. Попроси вибачення і можеш іти своєю дорогою. 

     Голос, що звучав, здався Іванові дуже знайомим. Ще мить і погляд поліцейського упав на нашого силача. Іван Сила люб’язно усміхнувся. Запала тиша. Помалу люд почав розходитися, а поліцейський обняв силача. Мабуть, ви уже самі здогадалися, що це був Міха Голий. 

     Почалась довга душевна розмова. Друг розповів, що давно зав'язав з крадіжками. Звільнився з посади охоронця в цирку й став працювати поліцейським. Похвалився, що на новій роботі пристойна платня. У важкий час, коли намагався знайти самого себе, зустрів своє щастя. Незабаром вони одружаться. Здивований Іван намагався щось сказати. Та радісний товариш не замовкав і запросив на весілля. 

      Іван теж попросив друга після торжества завітати до нього в гості. Тільки тепер, Мілка, котра увесь час не втручалась у розмову, смиренно покивала головою. Поліцейський зауважив, що давно хотів після торжества відвідати дорогого приятеля, тому запропонував Піні, Пандорському, Фандіго й Ренаті приєднатися до подорожі. Іван був у захваті. А Мілка жартома пообіцяла, що приготує багато галушок, які на той час уже навчилась готувати. Усі засміялися і втрьох попрямували столичним парком, геть усіяним пахучим цвітом…

Чи замислювалися ви над тим, чому землю називають матір’ю? Звичайно, за її чудову життєдайну силу. Але земля — це не тільки родючий грунт, це — наш дім, який ми повинні берегти й шанувати. Яке місце на нашій планеті вам здається найкращим? Звичайно, можна уявити собі старезні ліси, джунглі, величезне безмежжя океану або ж урочисте сяйво високих гір. На щастя, краса не щезла з лиця нашої! планети. Але чому так схвильовано б’ється серце при згадці про старе; дерево чи скромні квіточки, що ростуть біля батьківського порога? Мабуть тому, що душа наша приростає до рідної землі, до рідного її куточка. ‘Гак буває завжди — любов до великого і безмежного починається в житті кожної людини з малого і конкретного. Ця тема звучить у багатьох чудових пісенних творах. 

Колами слухаємо пісню, яку створили композитор Богдана Фільц і поет Микола Сингаївський (її назва звучить, як щире зізнання, як урочиста клятва — «Любимо землю свою») , у якій ідеться про красу української землі, у пам’яті зринають до болю знайомі краєвиди, широкі лани, ; зелені діброви, мальовничі береги річок… Влучно дібраними словами,; . наче чарівним пензлем, поет малює яскраву картину весняної України. Ми ніби на власні очі бачимо чисте блакитне небо, весняну землю, вкриту ніжною молодою зеленню і першими квітами. Чому ця поезія така «промениста» ? Автор ніби «запалює» світло сонця у кожному чотиривірші: «Квітне й радіє земля, Сонце мережить поля. Променем грає ріка, Лине веснянка дзвінка» . 

Так, слово поета зігріто любов’ю, шанобливим ставленням до землі, і синівською вдячністю за її безмежну доброту. Микола Сингаївський оспівує вічний зв’язок природних стихій — сонця, вітру, води, без яких земля не змогла б уродити гарної пшениці. 

Автор оспівує ласкаве сонячне тепло. Воно огортає навесні зелені лани і готує їх до нового врожаю. У пісні яскраво постає образ «сонячного світу» , в якому уособлено мирну працю людини на рідній землі. Чому, за висловом поета, земля «радіє»? Ми ніби бачимо її посмішку у розмаїтті весняних квітів, у зеленому мереживі полів, у сонячних полисках річки. Чи відповідає мелодія тому радісному настрою, що закладений у текст? Безумовно. Композитор, тонко сприйнявши піднесений тон поезії, творить відповідну музику. Якщо спробувати визначити словами її характер, мабуть, відчуємо, як святково, урочисто, велично звучить ця пісня. Композитор не випадково обирає світлу мажорну тональність, яка напрочуд вдало відповідає «сонячним» віршам. Темп музики підсилює урочистість думок поета. Плавно лине його мова про рідну землю. Неквапливий, розмірений рух мелодії додає вагомості кожному поетичному рядку, посилює виразність кожного образу. Але композитор уникає надмірної важкості «кроку» музики, обираючи для неї тридольний розмір. 

Мелодія рухається плавно, поступово стрімко, чи стрибкоподібно? Вона, наче пташка, ширяє у весняному просторі: то злітає, то стрімко падає вниз. Це створює відчуття радісного хвилювання. Музика неначе «дихає» на повні груди. Дзвінко й урочисто лунають голоси виконавців. Світлим гімном красі рідного краю звучить ця пісня, сповнюючи наші серця найніжнішими почуттями до батьківської землі: «Любимо сонячний світ, Квіти у полі, в гаю. Любимо неба блакить, Любимо землю свою!»

Чи замислювалися ви над тим, чому землю називають матір’ю? Звичайно, за її чудову життєдайну силу. Але земля — це не тільки родючий грунт, це — наш дім, який ми повинні берегти й шанувати. Яке місце на нашій планеті вам здається найкращим? Звичайно, можна уявити собі старезні ліси, джунглі, величезне безмежжя океану або ж урочисте сяйво високих гір. На щастя, краса не щезла з лиця нашої! планети. Але чому так схвильовано б’ється серце при згадці про старе; дерево чи скромні квіточки, що ростуть біля батьківського порога? Мабуть тому, що душа наша приростає до рідної землі, до рідного її куточка. ‘Гак буває завжди — любов до великого і безмежного починається в житті кожної людини з малого і конкретного. Ця тема звучить у багатьох чудових пісенних творах.

Колами слухаємо пісню, яку створили композитор Богдана Фільц і поет Микола Сингаївський (її назва звучить, як щире зізнання, як урочиста клятва — «Любимо землю свою») , у якій ідеться про красу української землі, у пам’яті зринають до болю знайомі краєвиди, широкі лани, ; зелені діброви, мальовничі береги річок… Влучно дібраними словами,; . наче чарівним пензлем, поет малює яскраву картину весняної України. Ми ніби на власні очі бачимо чисте блакитне небо, весняну землю, вкриту ніжною молодою зеленню і першими квітами. Чому ця поезія така «промениста» ? Автор ніби «запалює» світло сонця у кожному чотиривірші: «Квітне й радіє земля, Сонце мережить поля. Променем грає ріка, Лине веснянка дзвінка» .

Так, слово поета зігріто любов’ю, шанобливим ставленням до землі, і синівською вдячністю за її безмежну доброту. Микола Сингаївський оспівує вічний зв’язок природних стихій — сонця, вітру, води, без яких земля не змогла б уродити гарної пшениці.

Автор оспівує ласкаве сонячне тепло. Воно огортає навесні зелені лани і готує їх до нового врожаю. У пісні яскраво постає образ «сонячного світу» , в якому уособлено мирну працю людини на рідній землі. Чому, за висловом поета, земля «радіє»? Ми ніби бачимо її посмішку у розмаїтті весняних квітів, у зеленому мереживі полів, у сонячних полисках річки. Чи відповідає мелодія тому радісному настрою, що закладений у текст? Безумовно. Композитор, тонко сприйнявши піднесений тон поезії, творить відповідну музику. Якщо спробувати визначити словами її характер, мабуть, відчуємо, як святково, урочисто, велично звучить ця пісня. Композитор не випадково обирає світлу мажорну тональність, яка напрочуд вдало відповідає «сонячним» віршам. Темп музики підсилює урочистість думок поета. Плавно лине його мова про рідну землю. Неквапливий, розмірений рух мелодії додає вагомості кожному поетичному рядку, посилює виразність кожного образу. Але композитор уникає надмірної важкості «кроку» музики, обираючи для неї тридольний розмір.

Мелодія рухається плавно, поступово стрімко, чи стрибкоподібно? Вона, наче пташка, ширяє у весняному просторі: то злітає, то стрімко падає вниз. Це створює відчуття радісного хвилювання. Музика неначе «дихає» на повні груди. Дзвінко й урочисто лунають голоси виконавців. Світлим гімном красі рідного краю звучить ця пісня, сповнюючи наші серця найніжнішими почуттями до батьківської землі: «Любимо сонячний світ, Квіти у полі, в гаю. Любимо неба блакить, Любимо землю свою!»