Скласти доповнення до оповідання сіроманець

Сіроманець знову повернувся. Радості Сашка не було меж. Батьки пішли на зустріч синові: поселили старого вовка на своєму подвір'ї. Сашко натомість почав більше зусиль приділяти навчанню. Адже тепер він уже точно знав, що хоче бути ветеринаром, так як Галя. Дівчина теж добре вчилася, завжди допомагала Сашкові. Вони разом підуть по стопах її батька - шанованого ветеринара в селі. 
Пройшло небагато років. У рідне село повернувся не просто Сашко, а Олександр Олександрович. Він залюбки допомагав односельцям: лікував їхніх тварин, давав корисні поради. Тільки зі сумом дивився на Сіроманця. Вовк уже зовсім осліп. Його зусилля не могли до другові, тут була необхідна до досвідчених спеціалістів. 
І ось вдруге, як багато років тому, але вже дорослий Сашко зі Сіроманцем стояли перед великим лікувальним закладом. Їм відкрила свої двері відома ветеринарна клініка столиці. Тут разом зі знаменитими ветеринарами працює його однокласниця Галя. Вона теж не забула про Сіроманця, тому зголосилась йому до
Операція пройшла успішно. Зрячий вовк став цікавим і швидким. Тварина перестала бути безпорадна, у ній почала гатись особлива життєдайна сила та прагнення до волі. Вовк усе частіше ночами дивився в сторону лісу, хотів би зустріти своїх лісових побратимів. 
Сашкові зовсім не хотілося прощатися з другом, але він розумів та розділяв його наміри. 
І коли в тиху нічну пору десь далеко з глухого лісу чути виття вовка, Сашко знає, що то щасливий вірний друг Сіроманець насолоджується вільним життям і сповіщає йому про це.

Народна пісня «Гомін, гомін по діброві» належить до козацьких пісень. Запорозькі козаки — мужні захисники своєї рідної землі. Кожен хлопчик змалку готувався до служби у війську. На Запорозькій Січі був вій кодекс честі: треба виявляти мужність і стійкість у боротьбі ворогами, не кидати товаришів у біді, ставити громадські інтереси вище особистих. Хоч жінки, матері й залишалися самі, все ж вважати за честь посилати в запорожці чоловіків та синів; не прощали зради. Служба козацька важка й небезпечна, дуже часто не поверталися неї, падали на полі бою. Про це й говориться у творі. У пісні використані традиційні для фольклору прийоми паралелізму (паралельне ображення явищ природи й людського життя), діалогу, трикратного повторення, вживаються ласкаво-зменшувальні слова.

Воєнний час завжди вважається найскладнішим часом в житті кожного народу. На жаль, наш український народ стикався з такими проблемами досить часто. Саме такий час зображено в повісті Григіра Тютюнника «Климко». Дана повість дійсно здатна зворушити і змусити замислитися. Саме це і сталося в моєму випадку. Ця повість авторства Григіра Тютюнника справила на мене дуже сильне враження багатьма своїми особливостями.

Насамперед, і, напевно, на це розраховував і автор, найсильніше враження справила на мене доля головного героя, хлопчика на ім’я Климко. Цей хлопчик далеко не заслуговував того, що сталося в його житті. Звичайно, під час війни всім людям по-справжньому важко, дорослі теж не є винятком. Однак доля дітей набагато складніша, і їх проблеми викликають набагато більше жалю. Дітям під час війни доводиться дуже складно. Вони стикаються з майже непереборними проблемами. І шанси вижити для дитини без чужої до практично нульові. Такий приклад я побачив у вигляді головного героя повісті, у хлопчикові Климко. Він був дуже доброю дитиною, намагався не тільки вижити самостійно, але і до чимось іншим людям. Проте врешті-решт йому все-таки вижити не вдалося. І це мене дуже зворушило.

Під час прочитання цієї повісті Григіра Тютюнника я мимоволі ставив себе на місце головного героя, що змусило мене задуматися про багато проблем. Як би я поводився, якби залишився абсолютно один, без підтримки близьких і рідних під час війни? Що б я робив і як намагався вижити? Чи довго б я протягнув при такому житті? Насправді за результатами роздумів на такі теми я дійшов до висновку, що мені було б дуже складно дійсно залишитися в живих, навряд чи б вдалося прожити довше, ніж тому ж Климкові. Звичайно, роль дитини під час війни по-справжньому трагічна і сповнена болю і гіркоти. Замість того, щоб отримувати звичайну дитячу радість від життя, діти під час війни зобов’язані думати лише про те, щоб виживати, рятуватися від бід, голоду і бомбардувань. На жаль, частина дітей на сучасній території України теж зіткнулася з такою проблемою, і про цю проблему я теж задумався.

Я думаю, що ця повість може зворушить і змусити замислитись кожного читача. У ній дуже добре показано, що діти під час війни страждають набагато сильніше дорослих. Однак автор все-таки не дає відповіді, а що ж робити з цією складною проблемою сучасності. Таку відповідь дати не можу і я. Війни були і будуть виникати через ряд факторів і уникнути їх практично неможливо.