Твір на тему: "для чого людині потрібна література"

Вечная истина, говорящая о том, что человек перестает мыслить, когда перестает читать, по-моему, является актуальной и в наш такой динамичный и неспокойный ХХІ век.

Конечно же, это касается, прежде всего, настоящей классической литературы, проверенной если не веками, то хотя бы десятилетиями. А не широко разрекламированного «чтива», которое и книгой язык не поворачивается назвать.
Нет никаких сомнений относительно того, что нынешний век требует интеллектуально развитых, грамотных людей. Причем, приобретенные ими знания и сведения не должны быть просто набором определенной информации. Ее необходимо осмыслить, проанализировать. Хочется снова обратиться к мудрой мысли, почерпнутой, кстати, из классической литературы. Она гласит, что дабы стать грамотным человеком, нужно прочитать всего несколько книг. Но чтобы их найти, следует прочитать сотни других.

Вывод первый: читать нужно, чтобы уметь мыслить.
Литература – это источник исторических сведений, преподносимых читателю живо и интересно. Благодаря таланту писателя читатель буквально погружается в описываемую эпоху. Тут и бытовые подробности, и одежда, и интерьер, обычаи и традиции. Немного фантазии – и человек оказывается, к примеру, на средневековом рыцарском турнире вместе с благородным Айвенго В. Скотта или на балу девятнадцатого века с героями произведений русских классиков. Конечно, можно сказать, что в современных фильмах и компьютерных играх это можно увидеть своими глазами, не особо напрягаясь. Почувствуйте разницу. Там подается все красиво, но в готовом виде. Книга же заставляет работать воображение человека, перенося его силой слова в конкретную эпоху.

Вывод второй: читать нужно, чтобы больше знать и развивать фантазию, образность мышления.
Литература – это его величество Слово, эстетичное, многоликое и прекрасное. К сожалению, в ХХІ веке словесная деградация очень заметна. Это, с моей точки зрения, напрямую связано с чтением, а вернее с нежеланием читать классические произведения. Язык классики сочен, ярок, насыщен образами, а самое главное – это истинный литературный язык, которым должен владеть каждый культурный человек. При постоянном чтении обогащается словарный запас. Пословицы, поговорки, крылатые выражения, словесные образы насыщают речь, делая ее по-настоящему красивой и богатой.

Вывод третий: читать нужно, чтобы обогащать свою устную и письменную речь.
Рассуждения не просто о пользе, а о необходимости чтения истинной литературы в веке нынешнем можно продолжить. Но даже то, что сказано, доказывает: «Литература в ХХІ столетии необходима!»

У вірші «Всякому місту — звичай і права...» Г. Сковорода розмірковує над тим, що багато людей перебувають у полоні своїх згубних пристрастей, марно витрачають життя, обманюють інших, наживаються за їхній рахунок. У ліричного ж героя поезії є одна турбота, один клопіт -— як прожити життя чесно, по совісті. Але смерть нікого не пощадить — ні царя, ні мужика, і постати перед нею спокійно може лише той, у кого «совість, як чистий кришталь». Кожна строфа вірша закінчується однією думкою — про що має турбуватися людина. У творі багато перелічень, порівнянь, дотепних висловів, які характеризують марнославство людей. Цей вірш виконується як пісня, використаний І. Котляревським у п'єсі «Наталка Полтавка».

Г. С. Сковорода — видатний український філософ, просвітитель, письменник. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині в небагатій козацькій родині. Володів багатьма талантами — гарно співав, грав на багатьох музичних інструментах, створював музику до власних віршів, мав педагогічний дар, знав кілька іноземних мов.

Навчався у Києво-Могилянській академії, був співаком придворної капели в Петербурзі, виїжджав у складі російської місії за кордон і мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, знайомлячись із культурою народів цих країн.

Потім викладав поетику в Переяславському та Харківському колегіумах, був домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Не гнався за багатством і славою, до викладання підходив творчо, писав власні підручники, далекі від офіційних настанов, тому довго ніде не втримувався. Віддавав перевагу вільному, спокійному мандрівному життю, не обтяженому побутовими клопотами.

Написав збірки «Сад божественних пісень», «Байки харківські», кілька філософських трактатів і притч.

 Із його життям пов'язано багато легенд і таємниці. Прагнув до самопізнання та самовдосконалення, висунув ідею «сродної праці». Помер у с. Іванівці на Харківщині (тепер с. Сковородинівка Золочівського району), там же й похований. На могилі — епітафія: «Світ ловив мене, та не впіймав».

1965 рік. Провесінь. Надмор’я Молодий професор-історик Борис Отава познайомився в санаторії біля моря з московською художницею Таєю, привабливою молодою жінкою з оригінальним світобаченням. Рік 992. Великий Сонцестій. Пуща У той день, коли він прийшов у світ, лежали білі сніги, світило низьке сонце, тиша стояла в подніпрянських пущах. Він вибирався з пітьми на світ, і плакав од незвіданості шляху. Потім був дід Родим. Власне, його руки, як широкі теплі лопати, Від них малюк заспокоївся й притих. Мав він блакитні очі, тож назвали — Сивоок. Родим був велетенським чоловіком із сивим волоссям, в одязі зі шкури дикого тура. Він місив глину, клав на круг і виготовляв різні вироби. Найбільше — богів. Потім фарбував і обпалював на вогні. Усе сяяло різнобарвністю. Дід був мовчазний. Сивоок із захопленням слідкував за його роботою, знав усіх богів, хоч цього йому ніхто не говорив — і Перуна, і Белеса, і Сварога. Найбільше ж хлопчик любив Ярила. Тільки пізніше здогадався чому — той був схожий на діда! Приїжджали купці й купляли богів, а Родим складав у хижці срібло, хутра та інше добро. Він нікого не боявся. Але одного разу прийшли люди в чорному зі срібним хрестом, сказали підкоритися одному богові. Почали трощити готових богів на полицях, Родим кинувся захищати — і поліг від меча. Сивоок вибрався через стріху й щодуху побіг у пущу. Після багатоденного блукання по Лісу Сивоок потрапив до медовара Ситника і закохався в його дочку Величку. Але, не витримавши підневільного життя у Ситника, втік у пущу. Там познайомився з Лучуком — вправним стрільцем з лука, хлопцем його років. Вони вирушили разом у мандри. 1941 рік. Осінь. Київ Професор Гордій Отава не встиг евакуюватися з Києва, оскільки до останнього моменту намагався врятувати цінності Софійського собору. Він потрапив до концентраційного табору для військовополонених, де його, як виявляється, наполегливо розоіукував колишній колега-науковець, а тепер штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Полонені не виказують Отаву, але він несподівано побачив за колючим дротом власного сина Бориса і називав себе. Рік 1004. Київ Сивоок і Лучук потрапили до Києва, де хлопців вразила краса християнських храмів. Якось вони опинились на галасливому київському торзі, де побачили багато чого дивного для себе. їхню силу й кмітливість помітив зухвалий та спритний купець Какора і запросив до себе охоронцями.