Ідейно-художній аналіз вірша старицького "виклик"

Поезія «Виклик» написана у 1862 році. Цей вірш було покладено на музику, і згодом пісня "Ніч така місячна..." стала такою популярною, що стала народною.
Вірш «Виклик» належить до інтимно-пейзажної лірики. У цьому вірші поет гармонійно поєднує картину української ночі зі станом душі ліричного героя, закоханого юнака.
Головна ідея твору - оспівування кохання як високого почуття і захоплення мальовничою природою; крім того, у вірші знайшли відображення соціально-громадянські проблеми того часу.
Вірш названий «Виклик» тому, що ліричний герой кличе свою кохану на побачення.
Художні засоби: епітети: «ніч – місячна, зоряна», «гай – чарівний», «небо – незміряне, всипане зорями», «осичина – струнка», «перли – ясні», «розмова – тиха», «роса – кра та багато інших.

порівняння: «гріє, як жар».

метафори: «…злоба підслухала», «нічка приспала всіх, соном окутала»;

метафоричне порівняння: «ясно, хоч голки збирай...», «гай – ніби променем всипаний»; «вороги – знуджені працею»; «нам – окраденим долею…»;

гіпербола : «і над панами я пан!», «хвиля кохання»..

метафоричне звертання, вживання зменшувано-пестливих форм: «моя рибонько». зменшувано-пестливі форми: «ніженьки», «до хатинньки», «лебедонько», «до серденька», «нічка

 Мені дуже сподобався твір Володимира Рутківського «Джури козака Швайки» . Під час прочитання твору, я уявляв себе на місці головних героїв - Санька та Грицика. Прочитавши твір, я зрозумів, що дружба - спражній скарб. Варто цінувати тих людей, які є поряд з тобою. Також завжди слід залишатися патріотом. Саме цей твір пробудив у мені патріотичні почуття. Тепер я знаю, що варто бути вірним рідній землі, славити її та любити. Також не слід пробачати зраду. Українці - славний та сильний народ, який здавна прагне волі. Тож ми, молоде покоління, повинні справдити надії наших предків на щасливе майбутнє. 

Про козаків-характерників

Побувавши на місцях козацької слави, можна переповнитися тим, що почати активно вишукувати інформацію про козацтво. Дещо мені розповіли, коли я був у Кам’янці-Подільському, дещо довідався у Хотині, але із того усього найбільше мені запам’ятались козаки-характерники. А чи чули ви про таких? Мабуть чули про самураїв, йогів, ніндзя та інших неймоворних воїнів чи медитаторів, а от про наших визначних та непересічних українських представників, мабуть, ні. Хотілось би якось заповнити цю порожнечу та більше розповісти вам про них.

На справді, інформації про характерників надзвичайно мало, здебільшого це якісь коротенкі записи, котрі в основному записані за спогадами звичайних людей, що робить їх оповитими небелицями та домислами, та спонукає ставитись до них як до досить умвного наукового джерела. Я витратив достатньо багато часу мандруючи інтернетом, щоб знайти хоча б якусь інформацію про характерників, я прекрасно усвідомлюю, що все те, що написано нижче не є на всі 100 відсотків правдою, і вам не слід сприймати це як беззаперечний факт. Просто хотілось, щоб ця інформація підштовхнула вас до певних роздумів та розширила ваші горизонти про наших славних предків. 

Хто ж такі козаки-характерники?

Слово “Характерники” походить від сильного характеру, від міцної волі, що могла зрушити гори.Це магічна сила від народження, що надавала людині особливих, дуже часто надприродніх умінь та сил. Характерники не мерзли у зиму, ходячи босими по снігу; могли перебувати під водою годинами; кажуть, що їх не брали кулі, і вони могли проходити крізь стіни.

На преший погляд складно у це повірити, бо зазвичай ми вважаємо, що на такі речі спроможні лише йоги, самураї, інші особливі люди, що живуть у Японії, Індії, Китаї і т.д. Та ми ніколи не задумувались, що і ми теж щось подібне уміємо.

Про походження характерників.

Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). Пантелеймон Куліш написав про походженнея козака-характерника наступне:

О козаки! Зветесь ви християни,

І так шукаєте собі безпеки,

Як ваших предків хижаки погані

Навчили у віки якісь далекі.

В. Шевчук пише про волхвів: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з до яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».

В. Пилат вважає, що: «після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди».

Відразу на думку спадають предки козаків, таємничі степові люди.

Вірування характерників.

Вважається, що більшіть характерників були язичниками, про це свідчать слова Я. Новицького: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка».

Іншим доказом було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Як розповідають легенди, декотрим характерникам, забивали в груди кілок, щоб вони після смерті не вставали, от такі собі українські вурдалаки.

Дуже часто характерників ховали лицем донизу, за звичаєм, що склався ще із часів скіфів. За словами С. Бессонової, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням».

Кажуть, що одну могилу козака-характерника було знайдено у 1936 біля села Архангельська, Ясинуватського району, Донецької області. Козак у червоних шароварах та синьому жупані лежав лицем донизу, за поясом мав плящину горілки. Звичайні пересічні люди називали козаків-характерників чаклунами, а священники вважали, що у них вселився біс.

Відомі характерники.

Слід згадати, що характерники зазвичай формувались у окремий невеличкий загін, що міг вщент розбити цілу армію супротивника. Здебільшого характерниками були деякі гетьмани та кошові – себто вищі ешалони козацтва. Найвідомішими характерниками були Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.

Дуже багато легенд ходять про уславленого кошовго отамана Івана Сірка. Кажуть, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, вони весь час возили його тіло із собою у походи і це дозволяло їм перемогти удвічі сильнішого ворога. Також відомо, що у мертвого Сірка відрізали руку та тримали її як талісман щастя.