Написати твір на тему мій улюблений персонаж (маруся богуславка)

Український фольклор налічує досить багато дум. Усі вони по-своєму особливі і дуже цікаві. Але серед них є одна, яка мені подобається найбільше.

Головними героями дум в основному виступають мужні, сміливі чоловіки, оборонці рідної землі, жінки зустрічаються дуже рідко. Мене найбільше приваблює образ Марусі Богуславки з однойменної думи.

Ми бачимо перед собою молоду дівчину, полонену турецьким паном. У подібній ситуації багато б жінок не витримали, але не вона. Маруся вижила, пристосувавшись до свого становища.

Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу.

I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.

Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо…

А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi!

 

Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..

А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi…

"Так-так-так", — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: "Так-так-так".

За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар’ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?

— От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем’ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.

— Життя? — дивуюсь я.

— Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.

— Діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.

— Золотi, внучку, золотi.

— I як воно вiдмикає ними землю?

— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!

Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:

— Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

— Що, що, надзигльований? — мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.

Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключiв, воно їх десь носить на шиї або ув’язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не бiдкатись i не морочити комусь голови.

— Дiду, а куди лебедi полетiли?

— На тихi води, на яснi зорi, — пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.

— "Так-так-так", — погоджується стара качка i ще раз одним оком поглядає вгору.

А я стою серед подвiр’я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.

I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам. Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?

Объяснение:

Людину в життевих випробуваннях називають Людиною, коли вона спроможна відповідати за свої вчинки, поведінку, за результати своєї діяльності, тримати у своїх руках особисту долю, готова до будь-яких випробувань і перемог. Якщо немає відповідальності за себе, кажуть у народі, людини немає — вона, по суті, є лише передмова до людини. Відповідальність — це обов'язок перед кимось чи перед чимось. Наш громадський обов'язок, честь і совість, життєва позиція — це міра відповідальності перед суспільством. Кожен повинен навчитися керувати собою, тобто самовиховувати себе. Самовиховання — це також вияв відповідальності, що свідчить про зрілість людини, його духовну стійкість. Ю. Герман, російський письменник, один із своїх романів назвав "Я відповідаю за все!" У ньому він пише про воєнні (1941-1945, Велика Вітчизняна війна) та післявоєнні роки. Багато поколінь людей жило з девізом: "Я відповідаю за все!" Вони були справжніми героями, здійснювали героїчні подвиги. Втративши ноги на фронтових дорогах, керували літаками, а в післявоєнні роки — тракторами, машинами; втративши руки, писали зубами романи, повісті, оповідання; без їжі впродовж 45 днів боролися з морською стихією, не втрачаючи при цьому гідності. Виконувати свій обов'язок перед родиною, друзями, Батьківщиною нелегко. Знаходяться десятки причин: не хочу рано вставати; чому я повинен шанувати батьків; не буду читати, бо голова болить; вдома немає умов для творчої праці тощо. Ті, хто дотримується подібних правил, не розуміють того, що умови для свого життя в різний період його розвитку створює сама людина. І тільки від неї залежить, чи зможе вона досягти своєї мети, здійснити свої мрії. Головне не тільки поставити собі ціль, а й усіляко сприяти її досягненню. Треба навчитися організовувати і планувати своє життя так, щоб усе встигати. Але при цьому треба враховувати і інтереси оточуючих людей, адже не можна відділяти себе від людей, тоді життя буде беззмістовним. Людино, ти покликана жити і творити заради щастя на Землі, ти відповідаєш за свої вчинки не лише перед собою, а й перед всіма, кого любиш, хто любить тебе. Для того, щоб завжди відчувати себе Людиною, потрібно своїм життям приносити якомога більше радості і світла в життя інших людей.