Чому каторжна не показувала іншим своїх почуттів?

В оповіданні "Каторжна" розкривається доля Докії — дівчини-напівсироти. Каторжною її зробило життя з байдужим і вічно п'яним батьком, що після смерті дружини створив нову родину, в якій для рідної доньки не знайшлося навіть ласкавого слова чи прихильного погляду. Мачуха нещадно била дівчину, змушувала її працювати, морально принижувала. Для всіх Докія була чужою, тому росла, немов вовченя. Але ж вона також була людиною, що потребувала любові й ласки. Будучи від природи доброю, Докія, незважаючи на жорстокість мачухи, якось взяла на руки малого Івасика та, цілуючи його, примовляла: "Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..." Та мачуха звеліла дитині вдарити Докію, і мале штовхнуло дівчину кулачком. Кинувши дитину, Докія мало не вбила її та замкнулася в собі остаточно. Саме нелюдське ставлення зробило її черствою, злою, замкнутою. Навіть не плакала вона, коли мачуха щоразу скажено лупцювала або тягала її за волосся. Не було кому й ти Докію, на вулиці з неї сміялись, а вона мала лише відбиватися, роздаючи кривдникам стусани.
Тільки калина на городі трохи розраджувала самотню каторжну. Там вона плакала, бо "в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!" Та калина була найдорожчим, що мала Докія, вона нагадувала дівчині померлу матір. Тому тяжкої кривди, невимовного болю завдала героїні мачуха, зрубавши дерево, — ніби вдруге осиротіла й без того самотня дитина.
Коли Докія стала дорослою дівчиною, нічого не змінилося: так само не було з ким поговорити, до кого пригорнутися.

Герасим Калитка - дріб’язкова людина, що трясеться над капіталом, як той Кощій, що «над златом чахне». Багатій втрачає спокій і сон, зривається на наймитах, дружині, слідкує за ко­жною крихтою хліба, бере в заставу волів кума, бо «так надежні-ше». А в результаті стає жертвою «жидівської» афери, бо бажання легкої наживи, заздрість до свого сусіда Жолудя просто засліплюють йому очі.
Для цього героя гроші-багатство й всьому голова:'Та це чортзна-що!Ви ударяйте на гроші-гроші всьому голова!'
Йому здається,що наймити мало роблять і багато їдять:"Настане день,то роботи не бачиш,а тільки чуєш,як губами плямають!"
Родинні почуття в Герасима Калитки притуплені власницькими інтересами.В одруженні сина на Пузиривні він шукає лише наживи:"Мені треба невістку з приданнім,з грішми..."А віддавши дочку заміж Герасим вілмовився сплатити зятеві обіцяний посаг.
У головного героя сліпа любов до землі:"Їдеш день-чия земля?Калитчина!Диханіє спирає..."та "Ох,земелько,свята земелько-Божа ти донечко!Як радісно тебе загрібати без ліку!" та "Я не буду панувати,ні!Як їв борщ,так і їстиму,як мазав чоботи дьогтем,так і мазатиму,а зате всю землю навкруги скуплю"
Дуже заздрив Жолудю,Пузирям і міг будь-яким шляхом бути кращим та багатшим від них:"Ой Пузирі!Глябіть,щоб ви не попались,а замість вас Калитку розіпре грошвою...Отоді я вам покажу,як хазяйнувать!..."

Тема покликання стосується кожного з нас
особисто. Кожен із нас через своїх батьків
отримав від Господа дар життя. Це
означає, що ми народилися з Божої
любові, що Він хоче, аби ми існували. І
кожна людина як витвір Божої любові є
неповторною, єдиною; кожна людина має
призначення чи якесь особливе
за від Господа Бога посісти
певне місце в людській спільноті і на тому
місці за до всіх інших Господніх
дарів терпеливо виконати своє завдання,
щоб почути від Нього слова: „Слуго добрий
і вірний, у малому ти був вірний ... увійди
в радість пана твого” (див. Мт. 25,21). Такі
Господні слова повинні бути заключним
акордом нашого життя.Господь Бог,
Творець Всесвіту і кожної людини,
заздалегідь, ще перед нашим
народженням передбачає для нас якесь
місце в житті людської спільноти, в тому
просторі й часі, які Він вибрав для нас.
Прекрасним прикладом цього є життя
пророка Єремії, про якого кажуть: «Перш
ніж ж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і
перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе;
пророком для народів я тебе
призначив» (див. Єр. 1, 5).Тут також варто
згадати про роль, яку в житті й покликанні
кожної людини відіграють її батько та
мати, бо вони також виконують своє дуже
важливе покликання. Часом люди дещо
легковажно ставляться до подружнього
життя, як до чогось буденного, нецікавого,
мовляв, людина одружилася, не стала
кимсь важливішим – священиком чи
монахом. Це неправильний підхід. Бути
батьком чи матір'ю, а насамперед творити
християнське подружжя – це вже
покликання. Коли в християнській сім'ї
народжується дитина, батьки повинні
серйозно поставитись до того, що Господь
доручає їм, цьому чоловікові й цій жінці,
належно виховати цю дитину і до
їй у свою чергу пізнати своє покликання,
докласти зусиль, аби вона усвідомила, що
має в житті особливе місце, особливе
завдання. Відтак, підростаючи, дитина
починає замислюватися над тим, що їй
робити в житті, планує, як можна втілити
свої бажання, свої ідеали. Вона може бути
покликаною до священства, монашества
чи, як найчастіше буває, до виконання
безлічі інших завдань, що їх потребує
людська спільнота, аби задовольнити всі
свої оправдані потреби. Це немовби друга
надзвичайно важлива фаза, коли людина
приймає рішення щодо свого життєвого
шляху. У цей період життя зроджується
усвідомлення власної гідності, вартості як
повноцінного члена людської спільноти, як
когось, кому доручено виконати особливе
завдання, що його ніхто інший не виконає.
На цьому етапі важливо зрозуміти, що це
не вибір заробітку грошей, а щось
значно глибше й цінніше, що, з одного
боку, приносить людині задоволення, а з
іншого – дає змогу виконати те завдання,
яке приготував для неї Господь. Крім
„життя у світі”, є ще два види покликання,
опрацьовані значно краще. Перше –
покликання до священства. Це особливе
покликання від Господа для служіння
спільноті. Священик покликаний не тільки
на те, щоб освячувати свою душу, а
передусім щоб служити людям. Для
розуміння цього покликання священик має
бути солідно підготовленим: прагнути
духовного зростання, мати відповідний
рівень освіченості, поглиблювати свою
культуру. Зі свого боку, люди, яким він
служить, повинні розуміти цінність
священства, виявляти до цього стану
життя відповідну пошану, заохочувати й
підтримувати в їхніх стараннях тих
молодих людей, у яких виявляє себе
покликання до священства.