Юрій Винничук. «Місце для дракона».Робота з твором: Дайте письмово відповідь на запитання літературного диктанту. Літературний диктант 1 Від дня Святого Онфуція князь наказав запровадити 2 Воєвода дорікнув Люботинському князю що він 3 На березі Бистриці люди бачили 4 Від Пустельника дракон швидко навчився 5 Пустельник не хотів навчати грамоти дракона бо 6 Чим дракон Грицько вразив князя 7 Заради князя його доньки Люботина дракона 8 Коли володар хоче змінити владу у перше чергу 9 Кого Настасія стала називати Мтелеком 10 Хто наніс смертельного удару драконові 11 Хто говорить такі слова < Ви мені ненависні! Ви і вес ваш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас! > 12 < Але тепер коли дракона вбито я зостався сам... І нема ані ворога ані друга, - розповідае...

1-Кактус показує колючки
2-Климко стає піддослідним кроликом 
3-Знайомство з Жуком та Зайцем 
4-Підготовка до секретної операції
5-чи можна порушувати клятву?
6-І байбачок зі мною
7-Напад на банкіра
8-Гра у заховані скарби чи пограбування?
9-Знайомий ротвейлер
10- криївка блакитних жаб
11-Поганіні стає Чаком Норрісом
12-Міраж на будмайданчику
13-Климко шукає до
14-Послання від бабусі
15-найкращий у світі автомобіль-це
16-загадкова пані Содомія
17-Машина часу існує?
18-Климко відчуває смак пригод
19-Політ кріз часообмін
20-Абетка мандрівника

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».