План до твору митькозавр з юрківки або химера лісового озера​

Тарас Григорович Шевченко. Як багато значать ці три слова для українців, бо це не просто ім’я людини, а символ любові до рідного краю, символ волелюбності, сміливості й чесності, що не бо­їться жодних перешкод і заборон. Ця людина — епоха не тільки в історії української літератури, але й в історії України, бо масштаб­ність і велич цієї постаті є дійсно неперевершеною.
Тарас Шевченко ніколи не був і не буде людиною з минулого, бо творчість його актуальна завжди — і сто років тому, і зараз, і через сто років після нас. Я впевнено можу сказати, що в Україні немає жодної людини, яка б не знала рядочка з Шевченкового твору, або хоча б його імені. Тараса Григоровича пам’ятають, шанують, бо дійсно важко переоцінити все значення його діяльності.
Але чим же він важливий для нас зараз? Для мене особисто — це приклад надзвичайної мужності і вірності собі, бо лише дуже смілива людина могла писати твори на зразок «Сну» в країні, де панувала царська сваволя. Тільки людина з великою силою духа могла винести стільки років заслання без можливості займатися улюбленою справою.
Шевченко вірив у велике майбутнє України, бо недарма ж з’я­вився такий вірш, як «Ісаія. Глава 35». І для нас, нащадків велико­го поета, які живуть майже через півтора століття після його смер­ті, цей вірш все ще залишається програмою на майбутнє. Україна вже вільна і незалежна — і це саме те, про що мріяв великий Коб­зар, але чи щасливі люди в нашій країні? Нам багато ще треба зробити, щоб мрії поета здійснилися, щоб Україна стала квітучою і щасливою країною. Адже ми маємо головне — власну незалежну країну, про яку Тарас Григорович міг тільки мріяти, і ми повинні усвідомити, що в цьому нам дуже пощастило, але треба рухатись далі, щоб здійснилося пророцтво:
... і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть Веселим птаством оживуть.
І ще одна настанова Шевченка сьогодні актуальна як ніколи: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...»

Живиться степовою рослинністю, живе в норах. Ще у 18—19 століттях був поширений в степовій зоні Європи і Азії. Тепер його ареал представлений окремими клаптями між Сіверським Дінцем та Волгою і далі на схід до Північного Казахстану. В Україні бабаки збереглися у Великобурлуцькому, Валківському та Шевченківському районах на Харківщині, Біловодському та Міловському районах на Луганщині, де існує бабаковий заповідник «Стрілецький степ». У межах Регіонального ландшафтного парку «Диканський» на території загальнозоологічного заказника місцевого значення Фесенкові Горби успішно проводиться акліматизація бабаків.

Від інших бабаків бабака степового легко відрізнити за довжиною хвоста (не більше 15 см) і однотонним піщано-жовтим забарвленням. Завдяки темним кінчикам остевого волосся його спина вкрита темно-бурими або чорними брижами, що згущуються на потилиці і на верхній частині голови. Щоки ясно-рудуваті; під очима бурі або чорні плями. Черево помітно темніше і руде з боків; кінець хвоста темно-бурий. Зустрічаються бабаки-альбіноси. Линяння у бабаків один раз на рік; починається в травні і закінчується (у старих бабаків) до кінця серпня, іноді затягуючись до вересня.

Чисельність

Чисельність популяцій цього гризуна за останні 50 років зросла з 4 тис. у 1955 р. до 22 тис. у 2005 р.[4] Пік чисельності (91 тис.) відмічений у 1991 році. Зараз чисельність стабільна і вид активно промишляють[5].

Бабак як мисливський звір

Бабак — цінний мисливсько-промисловий звір (використовують хутро, м'ясо, жир). У зв'язку з тим, що існування бабака пов'язане з цілинами і перелогами, збереження його як виду і як мисливського треба здійснювати в заповідниках і мисливських господарствах.

Бабак як символ

У Луганській області бабак зажив слави тварини-символу краю. Він зображений на гербах Луганської області і самого Міловського району, а також Луганського природ

Объяснение: