Установіть відповідність між твором та персонажем. 1.Ярослав Мудрий. 2.Микита Кожумяка 3.Лось 4.Дивак 5.Сіроманець А.князь Володимир Б.дід Прокоп В.князь Святополк Г.Шпичак Д.княгиня Ольга Е.Василь Чепіжний

1-а; 2-д; 3-г; 4-б; 5-е .

Великий Кобзар відіграв величезну роль у розвиткові національної і соціальної самосвідомості українського народу. Боротьба проти будь-якого гніту, в тому числі й національного, була в концесії Шевченка боротьбою за те, щоб розчистити шляхи для вільного розвитку як українського нарощу, так і інших гноблених народів. І все це він робив не балачками, ні роз-мовами, а великою, геніальною силою своїх поетичних творів. Патріотичні ідеї Шевченка зросли на життєдайному грунті багатовікової боротьби українського народу за свою незалежність, проти соціального і національного гніту. Героїчне минуле України привертає увагу молодого Поета не саме по собі, а як дійовий побудник сучасного становища народу, як засіб для піднесення патріотичного почуття:

Україно,

Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько! /”Тарасова ніч”/.

Поет розуміє, що немає і не може бути вільної, щасливої і радісної вітчизни, поки “…скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві… /”І виріс я на чужині”/. Шевченкові герої – це люди кровно зв’язані з батьківщиною. Це подвижники, для яких немає вищого почуття, ніж гаряча любов до стражденної матері-вітчизни. Такими патріотами були вожді народних повстань – Наливайко, Тарас Трясило, Богдан Xмельницький, Богун, Залізняк, Гонта

На початку XX століття поет Микола Вороний написав пророчі рядки:

В рідному краї нам долі нема: 

Бурі нас нищать, пригноблює тьма,

 Студять морози...

Цвіт наш, красу нашу – гублять усе! 

З півночі вітер з собою несе 

Люті погрози.

Хто міг знати, що слова цього вірша за кілька десятиліть набудуть пророчого змісту? А втім, українська реальність тридцятих років XX століття перевершила всі, навіть найтрагічніші пророцтва.

Немає для поета нічого страшнішого, ніж опинитися на положенні підозрілого, а потім і ворога. Тому є багато прикладів. Коли за правління Йосифа Сталіна почалися переслідування за політичними мотивами, Миколі Вороному пригадали все. Адже поет за часів революції сумнівався в доцільності такого боротьби, вагався, потім емігрував до Польщі й кілька років перебував там. Крім того, твори Вороного аж ніяк не оспівували радість соціалістичного будівництва. Зрозуміло, що за сталінщини такій людині годі було сподіватися на спокійне життя. Миколу Вороного заарештували, а в жахливому 1938 році його життя трагічно обірвалося.

Микола Вороний щиро любив Україну-неньку, був справжнім патріотом, до того ж, талановитим патріотом. Не в останню чергу поета цікавила проблема історичної пам'яті. Ще в 1899 році Вороний написав зворушливу поему «Євшан-зілля» . У поемі йдеться про полоненого половця – ханського сина. Бранця як значну політичну фігуру оточили розкошами, і він почав забувати батьківщину. Половецький хан страждав від розлуки з сином. Щоб повернути юнака додому, він послав до нього старого віщуна. Ханське доручення виявилося дуже складним. Нічим не можна було пробудити заснулу пам'ять юнака: ні розповідь про сльози самотнього хана, ні половецькі пісні. Але віщун здогадався дати понюхати бранцеві зав'язане у вузлику степове зілля, що його було привезено з далекої батьківщини. І сталося диво: перед очима юнака постав «широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий» половецький степ... Ця зворушлива легенда розповідається в Іпатському літописі. Микола Вороний по-своєму інтерпретує давню легенду, переосмислюючи її в науку землякам-українцям. Звичайно, не про часи Київської Русі поема «Євшан-зілля», а про долю тогочасної України, де «славних предків правнуки погані» почали зневажати рідну мову та культуру. Справжній біль звучить в останній строфі поеми:

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить – 

Шлях у край свій повороту.

Микола Вороний узагальнює проблему історичної пам'яті, надаючи їй широкого масштабу. Поет доводить, що ця проблема вкупі з проявами патріотизму є актуальною для будь-якого народу. Тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали» , треба навернути на істинну путь.

Гірка доля народу, який втратив свою історичну пам'ять. І свої його цураються, і чужі ненавидять. А може статися й дещо гірше... У 1917 році Микола Вороний написав оптимістичний вірш «За Україну!» , сповнений нових надій та нових ілюзій, породжених Лютневою революцією:

Ганебні пута 

Ми вже порвали 

І зруйнували 

Царський трон. 

З під ярем, 

І з тюрем. 

Де був гніт,

Ми йдем на вольний світ!

Микола Вороний прагнув здійснення віковічної мрії українців про незалежність, але насправді Україні була уготована інша доля. Стали реальністю мрії інших людей. Реальністю стали й рядки давнього вірша Миколи Вороного, написані ще за царату:

Люду мій бідний, окрадений люду! 

Що у твоїх я побачив очах, 

То вже й до віку свого не забуду, 

Де б я не був, всюди бачити буду – 

Голод і жах!

Поезія Вороного після тривалої заборони нарешті знайшла свою аудиторію. У ній ми бачимо прагнення справжнього патріота побачити Україну щасливою і незалежною, яке вже за наших часів знаходить своє практичне втілення.