Кто читал повесть -"климко". можно 12 вопросов к главному герою?

Повесть Гр. Тютюнника «Климко» переносит нас в тяжелые времена фашистской оккупации Украины, открывая призабытую страницу нашей истории. Климко, главный герой произведения, идет за много километров за солью, чтоб потом продать ее и от голода любимую учительницу с дочуркой-младенцем и себя с другом. Он идет дорогами войны, преисполненными опасностей, побеждая в себе страх, побеждая иногда физическое бессилие и болезнь. По возрасту он был нашим ровесником, поэтому так больно ощущаешь сердцем все его страдания, поражаешься его выдержке и недетской мудрости. А еще, кажется, будто примеряешь на себя то трудное путешествие Климка и учишься милосердию.

Это милосердие беззащитных детей войны стало главной темой повести. Автор рассказывает о встрече на базаре Климка и Зульфата со своей учительницей, которая с малым ребенком оказалась в безысходности. С этих пор у друзей появилось благородное желание ей, и они берут на свои слабые плечи все заботы о Наталье Михайловне с Олей, становятся их опорой. Именно опекаясь их жизнями в первую очередь, отправляется юный герой новеллы Климко в далекую дорогу.

На ней Климко с сапожником во время осады на базаре незнакомую девушку от Германии, хотя мог поплатиться за это жизнью. И мы понимаем, что настоящие люди остаются людьми даже в экстремальных ситуациях, обнаруживая сочувствие и милосердие к другим. Позднее мы видим Климка во время пребывания у тетки Марины, которая выхаживала его в горячке и хотела даже оставить у себя - усыновить. Но мальчик, хотя ему и нравилось у доброй женщины, не согласился, так как ощущал ответственность за жизнь дорогих ему людей. Мне кажется, что в этом эпизоде очень выразительно показывается доброта и самоотверженность человеческой души моих соотечественников-украинцев.

И важнейшим, на мой взгляд, есть заключительный эпизод новеллы - возвращение Климка с торбочкой соли на станцию советскому пленному и смерть мальчика. После опасной дороги, после трудных испытаний, преисполненный радостью, возвращался назад Климко с драгоценной солью. И здесь подстерегла мальчика неумолимая смерть, как подстерегала она на тех военных дорогах многих его ровесников. И даже в этот судный час Климко возникает человеком, который заботится не о себе, а о других. Забыв об опасности, он показывает советскому пленному воину, куда убегать. Здесь и скосила его очередь из немецкого автомата: «Он уставился пальцами в курточку на груди, тихо ахнул и упал. А из пробитого мешка тоненькой струйкой потекла на дорогу соль…» …Перед глазами еще долго стоит эта струйка соли, а сердце заполняет безграничная тоска и любовь к мальчику с бескорыстной, милосердной и бесшабашной душой, что жила для добра. Любовь ко всем детям войны, которые обнаруживали такое милосердие, что и взрослым иногда было не под силу.

Доброта, любовь, чуткость, порядочность, самопожертвование - в наше время эти слова стали почти анахронизмами. Существует такая мысль, что общество деградирует через социально-экономические факторы. Но во времена войны были не лучшие условия жизни: человек вмиг мог потерять все: родных, дом и вопреки тому оставался Человеком. Ярким примером этому может послужить Климко, главный герой одноименной повести Григория Тютюнника. Мальчик, оставшись сиротой, рос у своего дяди Кирилла, который любил его и баловал как мог (привозил гостинец из рейса), хотя в тоже время воспитанию отводилась незаурядная роль (следил за обучением в школе, приучал к самостоятельности). Наверное, именно любовь и воспитание дяди сотворили из Климка те человеческие черты, которые ценятся превыше всего любить и беспокоиться о ближнем от всего сердца,

Відповідь:

З давніх-давен люди прагнули літати. Як відомо, літати можна реально й уявно: у небесних просторах і душею, помислами. Тому образ крил є багатозначним. Він має давні традиції в літературі. Образ людини з крилами зародився ще в античній літературі. Адже відомо, що крила у Давній Греції символізували любов і перемогу. Недарма давньогрецький бог торгівлі Меркурій зображувався у взутті з крильцями, що означало здатність до величезного духовного піднесення. Міфологічні герої Дедал та Ікар намагалися злетіти до небесних висот. І хоча Ікар загинув у небі, головне все-таки те, що в нього було нестримне прагнення польоту. Відомо також, що давньогрецький філософ Платон уважав крила ще й символом розуму.

Образ крилатої людини набув популярності у світовій літературі. Він присутній у творах Гарсіа Маркеса, Л. Толстого, Ф. Кафки, Р. Бредбері, В. Симоненка та багатьох інших. Не змогла не звернутися до цієї теми і відома українська поетеса Ліна Костенко. Образ крил є у поезіях "Чайка на крижині" і "Крила", що складають диптих.

У вірші "Чайка на крижині" змальовано образ самотньої чайки, що пливе на крижині. Людина дивується її хоробрості, адже "крижина тонка", їй незрозуміла самотність пташки, адже "чайки держаться гурту". Але чайка дала їй гідну відповідь:

Дивна людино!

Я ж маю кила.

Пояснення:

Вибери собі що треба і все

Етюд про любовну лірику Бориса Олійника

Доробок Б. Олійника, досить місткий і різноплановий, завжди мав свого читача. Певно, його громадянська лірика лишиться даниною свого часу, натомість любовна переживе віки, тому що в ній відображені вічні питання, які повсякчас хвилюють людину. Насамперед ідеться про її сердечні переживання, про її здатність у хвилини еротичних осяянь піднятися на духовні висоти, відчути внутрішню єдність з постійною креацією природи. Читач вбачає у пройнятому тонкими емоціями ліричному героєві любовної лірики Б. Олійника не тільки відображення самого автора, попри те, що між ними існує певна дистанція, а й самого себе, здатного весняної пори, “як прокинеться вербово / Березнева далина” звернутися бодай листовно до своєї коханої “золотим по голубому” — “Весна”, “голубим по золотому” — “Любов”, “голубим по голубому” — “Моя”. Поет невимушено обігрує кольори, що мають національну символіку сонця і неба, мимоволі переходячи до тавтологічної барви, що нагадує експерименти К. Малевича. Голубий колір у контексті таких сердечних зізнань означає небесний, божественний, тобто вищий рівень сублімації платонічної душі ліричного героя.

Любовна лірика Б. Олійника розкриває сердечну драму від першої закоханості до кульмінаційної пристрасті та осмислення любові в категоріях людського буття. Юнак при першому побаченні ще шаріється і не може знайти відповідного “сонячного слова, / Неповторного і вічно молодого”, якого вона так і не дочекалася, тому, розчарована, із побажанням “Будь щасливий” лишила його, самотнього, який усвідомив, що цієї миті втратив свою долю. Він потім її, єдину, шукатиме у світах, летітиме до неї “туманом через моря і дні” лебедем, віддаватиме “вітрові свій розпач і одчай”, щоб почути убивче “Ні”. Йому, вже знесиленому, випаде почути “Жду” тоді, коли впаде, мов камінь, тугою”.

Ліричний герой знаходить-таки свою неповторну жінку, якою не лише милується, а й вражений її внутрішньою багатоликістю, коли вона постала перед ним то “вельми горда”, то “примхлива, наче скрипка”, то “холодна, наче скрипка”. Ці антитетичні порівняння сприймаються оболонкою, за якою прихована жіноча сутність, що потребує чоловічого декодування. Ліричний герой, наділений вольовими, маскулінними рисами, нарешті розшифрувавши її, “прокинувся уранці вельми гордий”, але, виявляється, що не міг повністю осягнути фемінного єства, про що йдеться у вірші “Був я вітром, був я лютим, був я нордом…”. Нонфінальна розв’язка ліричного сюжету з багатозначними трьома крапками не дає сподіваної відповіді “А вона до мене… плаче джерелом”, чи був той плач вдячності, чи болю й розчарування, лише одне відомо — він був чистим.

Ліричному герою відомі також пристрасні пориви еротичного інсайту, які набувають особливого сенсу, коли закохані чують один одного, розмовляють відомою тільки їм мовою тіла і душі. Тому до такого діалогу закоханих він ставиться з надзвичайною вимогливістю: “Не оскверни цю мить і не поруш / Цинічним словом чи гріховним жестом…”. Любов у його розумінні постає не просто ритуалом, коли відкривається довгождана “дивна ніч, о, дика ніч жаги, / Коли тремтить і чадіє любисток!”, а суттю даних Богом стосунків чоловіка й жінки, як пізнають один в одному основи світотворення. Ліричний герой готовий берегти їхнє одкровення від брутальних втручань, здатних зруйнувати світлі пориви: “Бо встане день і буде править суд”.

Жінка в інтерпретації Б. Олійника постає не лише природно багатозначною, а й надзвичайно вразливою. Вона неможлива поза любов’ю навіть у побуті, у будьякому віці. Він тонко відчуває її болісну драму, коли, “Витіснивши її зі свого гурту, / люто шугали на неї з реготом: “Старрра! Старрра!”. Однак травмована жорстокою ідентифікацією її коханого — “моложавого ворона”, тількино той потрапив у біду, “Вона ніжно торкнула крилом завинену голову: / Дурненький… я ж тебе… / Як же я тебе люблю!”. Про це мовиться у віршовій алегорії з промовистою назвою “От що таке … любов”.

Разом з тим Б. Олійник зображає жінку крізь призму народного світосприймання, як у “Парубоцькій баладі”, рясно оздобленій фольклорною тропікою. Ліричний герой уподібнює себе до “красивого чорта”, маючи на увазі не інфернальну істоту, а відчайдуха, який на вороному коні поспішає до “тієї Чураївни, / Що клялась від третіх півнів / Рушники послать мені до ніг”. Вона, наділена магічною силою (“Що як поведе рукою, / Солов’ї вмирають навесні!”), змальована як мета його життя, яка так і не відбулася, тому що він потрапив на “чуже весілля”. Автор уник будьяких пояснень чи моралізаторства з приводу зрадливої Чураївни, тамуючи душевний біль, відбувся лише докірливим питанням: “Де ж твої, Марусю, рушники?”. Б. Олійник, апелюючи до традиційної фабули про легендарну співачку, дав їй своє сюжетне тлумачення. Трагічні колізії балади не мають своєї розв’язки, хоч “Впала з горя Чураївна / Головою в проданий рушник”, проте ліричний герой уже ніколи не знайде схожої на неї, тому завжди сумніватиметься, чи потрапив “До тієї… не такої. / Під чиїм же коню, ми вікном?!”.