1. які засоби розривають психологію персонажів у твору перехресні стежки? 2. мова персонажів у твору перехресні стежки 3. у чому заключається назва перехресні стежки? чому така назва? 4. яку роль відіграють спогади персонажів і сон євгенія єфроловича у творі перечресні стежки? 5. які надії покладала влада міста на адвокада? чи вони здійснилися? 6. план роботи адвоката рофоловича 7. які перешкоди були на його шляху?

Жанр «Перехресні стежки» — соціально-психологічна повість (проблеми суспільного життя зображені через психологію, думки, вчинки, прагнення персонажів) . ІДЕЯ «Перехресні стежки»: Людина завжди має вибір – прийняти лицемірну мораль чи боротися з несправедливістю, вибрати тихе, спокійне життя з коханою жінкою чи допомагати безправному народові… Тема «Перехресні стежки»: Показ «вершини» громадського й політичного життя галицького селянства, досягнутої ним у боротьбі проти сваволі поміщиків, сільських і повітових чиновників, різних пройдисвітів і лихварів. Твір має Дві сюжетні лінії: Показ тяжкого життя зубожілого галицького селянства, залежного від міських і сільських можновладців, і зображення громадської діяльності головного героя адвоката Євгенія Рафаловича. Головні герої: Євгеній Рафалович, Регіна Твардовська (кохана Євгенія), Валеріан Стальський (колишній учитель Рафаловича, чоловік Регіни), єврей Вагман (лихвар), пан Байкальський (повітовий маршалок), пан Шнадельський (адвокат). Центральний конфлікт твору – Соціальний: між темним, затурканим селянством, яке не може себе захистити, і чиновниками та дідичами, які постійно ошукують простий люд. У творі є й інші конфлікти – побутові, психологічні. Чому Франко назвав свою повість „Перехресні стежки”? Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів, серед них — представники різних статей, соціальних верств, професій, національностей. «Перехресні стежки» проблематика Безправність, темнота селянства. Недосконалість суду. Проблема обов’язку інтелігенції перед народом. Людина і суспільство. Проблема морального вибору, добра і зла, людяності й жорстокості. Проблема кохання У цьому творі Франко порушує проблеми взаємостосунків українського селянства та інтелігенції, різних суспільних груп, влади і підлеглих, проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові, проблеми судочинства, подружніх стосунків, безправ’я жінки в суспільстві. «Перехресні стежки» композиція «Перехресні стежки» образ Євгена Рафаловича Прототипом головного героя, Євгена Рафаловича, послужив Євген Олесницький — адвокат і громадський діяч

Вісім століть тому, в 1187 році, було створено Слово о полку Ігоревім геніальне патріотичний твір російської літератури. Поема Давньої Русі присвячена не одній з перемог, яких багато знало російське зброю, а невдалому походу князя Ігоря Святославовича на половців У 1184 під проводом Святослава об'єднаними зусиллями російських князів половці були розбиті і небезпека, здавалося б, надовго відступила від російської землі. Однак князь Ігор не міг брати участь у поході, бо похід почався навесні, і ожеледиця перешкодила його кінному війську приїхати вчасно. Ігор дуже важко переживав цю невдачу, тому в 1185 році він кидається в похід проти половців, не запитавши дозволу у Святослава. Цим він сподівався, мабуть, відвоювати у половців втрачену Тьмутаракань. Сміливість і любов до батьківщини зіткнулися в характері Ігоря. У поході він діяв з винятковою відвагою, але він не зміг відмовитися від прагнення до особистої слави, і це привело його до поразки. Вперше за всю історію боротьби з половцями російські князі Ігор і його брат Всеволод опинилися в полоні. Після поразки половці, зібравши весь свій народ, стали розоряти Російську землю, а князі були зайняті сварками. Слово о полку Ігоревім було безпосереднім відгуком на події Ігоревого походу. Воно було закликом до припинення княжих усобиць, до об'єднання проти половців. Автор Слова дивиться в очі небезпеки, бачить перед собою всю Русь, яка страждає від вікових усобиць князів і набігів половців. Хоча автор і пише про поразку, в Слові немає і тіні зневіри. Слово о полку Ігоревім це заклик до єднання. Письменник прихильник сильної княжої влади, яка була б здатна приборкати сваволю дрібних князів. Центр єдиної Русі він бачить у Києві. Князь Святослав уявляється йому як сильний і грізний володар. У Слові ми бачимо образ князя, який втілює собою ідею сильної князівської влади. Свій заклик до єднання, своє почуття єдності батьківщини письменник втілив у конкретному образі Руської землі. Героєм Слова є не який-небудь із князів, а російський народ. До неї звернені всі почуття автора. Образ батьківщини протиставлений образу пустельній половецької степу країні незнаної, її горбах, болотам, грязьовим місцях. Руська земля для автора це не тільки земля, не тільки російська природа, російські міста, це, в першу чергу, народ, її населяє. Творець Слова розповідає праці орачів, про дружин російських воїнів, які оплакують своїх чоловіків, він говорить про горе всього російського народу після поразки. У цій поемі письменник охоплює події російського життя за півтора століття, постійно звертаючись до нових джерел. Автор Слова о полку Ігоревім малює дивно живий образ Руської землі. Створюючи Слово, він окинув поглядом всю Русь цілком, об'єднав у своєму описі і російську природу, людей, історію. У своїй поемі він обгорнув великі простори Руської землі Дон, Волга, Дніпро, Дунай, Західна Двіна, Донецьк, Курськ, Київ, Чернігів. Любов до батьківщини надихала автора Слова о полку Ігоревім. Вона ж зробила його твір безсмертним. Слово о полку Ігоревім перейнято глибоким почуттям, теплим і ніжним і сильним почуттям любові до батьківщини. Справжній сенс Слова о полку Ігоревім полягав у тому, щоб об'єднати громадську думку проти феодальних розбратів князів. Завданням Слова було не тільки військове, а й ідейне згуртування всіх кращих російських людей навколо думки про єдність Руської землі.

Повість «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха є автобіографічною. В ній автор розповідає про тяжке дитинство хлопчика Михайлика. Хоч у малого і не було навіть чобіт, але це не змогло перешкодити йому помічати красу природи, відчувати радість життя, поважати хліборобську працю і бути милосердним та добрим хлопчиком.

Дід був першим його вихователем. Розповідаючи йому казки, він розкриває перед онуком чудовий живий світ природи, дихання землі, красу неба. Усе живе у цих  оповіданнях – і небо, і сонце, і квіти, і дерева. Онук вірить кожному дідову слову. Мати прищеплює сину святе відношення до землі, до дерев, до сівби, оранки, насіння. Вона на своєму прикладі навчає Михайлика ставитися з довірою до землі, довіряти їй свої радощі і болі, прохати її, щоб вона «родила для всякого». Дід Дем’ян вчить визнавати владу природи і відчувати її красу, він каже, що: «лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю».

У житті селянина на передньому плані щоденна праця на землі. І насамперед, рідна природа й земля утворюють його світогляд, його відношення до людей, до оточуючої середи. Повість «Гуси-лебеді» розповідає про життя звичайних хліборобів, які живуть у подільському селі.

Життя селян-трударів у двадцяті роки минулого століття було дуже бідним. Не у кожного навіть були чоботи. Але всі вони з повагою відносилися к тому, що працюють на землі. Весняна оранка була урочистою подією. А день, коли головний герой повісті, Михайлик, зробив свою першу борозну, був для нього справжнім святом.

Яким буде врожай, залежало від землі, і тому особливим було до неї ставлення. Михайликова мати дуже добре розуміла землю і відносилась до неї, як до живої істоти, вона вірила, що земля може бути доброю і гніватись, що вона розуміє, що думає чи говорить людина. І тому на самоті вона розмовляла з нею, довіряла свої болі і радощі, прохала, щоб вона вродила…Дуже щиро любила землю

ця жінка, вона, як ніхто розуміла природу: милувалася весняними сходами, помічала, коли плакало від радості дерево, а до насіння відносилася немов до святині.

Усю свою любов до природи мати передала Михайлику. Можливо й інші селяни також, як і дід Дем’ян, передали своїм дітям і онукам пошану до рідної землі, різні звичаї та прикмети, які пов’язані з нею.

Таке відношення селян до природи дуже мені до вподоби. Таке зворушливе ставлення до неї, як до живої істоти, їх любов, їх повага до неї. Не можливо, щоб таке поклоніння перед матір’ю-землею залишилось не почутим нею.