—чому не будеш? — перепитав я малого сашка, що сидів у полі, край саду під грушею і наглядав, як пасуться телятка. і сашко розказав мені все, як було. — мої татко — шофер, — почав сашко. — одного разу я попросився, щоб вони взяли мене покататися, коли ввечері везли зерно на елеватор. і татко не одмовили: посадили мене в кабіну, поруч із собою. а як ми вже викотили за село і їхали степом, то якийсь дядьо, що стояв при дорозі з рушницею через плече, підняв руку, аби татко його підвезли. зупинились татко. — залазьте, — кажуть, — лягайте зверху на брезенті. дядьо вибрався наверх, і ми знову поїхали: швидше й фари світять далеко-далеко. а кругом темно- — дивись, сашко! дивись, як он зайчик попереду тікає! — показують татко. стою в кабіні, тримаюся за їхнє плече і дивлюсь. а зайчик закинув вуха назад і прудко-прудко тікає. — по спідометру — п’ятдесят кілометрів дає! — засміявся татко. вони вже хотіли погасити фари і дати сигнал, щоб зайчик звернув з дороги у поле, бо видно було, що він стомився. і тут отой дядьо, що їхав зверху, — вистрілив. так бахнув, що нас оглушив, а поранений зайчик перевернувся, затіпався, потім зіп’явся на передні лапки, а задні вже волочив по дорозі. мені стало так страшно, що я азк затрусився. татко зупинили машину, щоб не переїхати пораненого, а той дядя стрибнув як навіжений і побіг забирати зайчика. вирвав жмуток трави, витер кров на його задніх лапах і піднімає, бачу, щоб у торбу класти. і тоді я почув, як зайчик заголосив від болю і страху на весь степ: «ой! ой! » мов мала дитина. я не втримався і теж заплакав. — заспокойся, синку, всі поранені зайці завжди отак плачуть! — сказали татко. тоді висунулись із кабіни і крикнули тому чоловікові: — геть з дороги! не лізь у кузов! чуєш! — обминули його і поїхали. як вернулися ми додому, то я всю ніч не міг заснути. уже й вуха затуляв, а мені все чулося й чулося оте зайчикове «ой! », «ой! » серед нічного степу. составить план к рассказу

I.Початок розмови.
II.РОзповiдь Сашка.
    1.В кабiнi з татом.
    2.Чоловiк з рушницею.
    3.Прудкий зайчик.
    4.Пострiл.
    5.Жорстокiсть чоловiка.
    6.Немає сну.

В первой половине XIII столетие монголо-татарские орды, возглавляемые Батыем, захватили Киев и попрямували через Карпаты в Венгрию. Воина Батый огнем и мечом плюндрував землю Галицкой Руси. Но мужественно боронился украинский народ. Об один из эпизодов героической борьбы наших далеких предков с монголо-татарской ордой рассказывает Иван Франко в повести "Захар Беркут".

Служение народу было целью жизни девяностолетнего Захара. Вся своя жизнь отдал он общине. Узнавши о приближении врага, Захар советует тухольцям не просто отбить, а разгромить монголо-татарив. Старого Беркута волнует не только опасность, которая нависла над Тухлею, а и та опасность, которая угрожает соседским селам. Это же, заручившись соседской послушавши советы Захара, община решает разгромить врага в тухольський долине. Именно в эту сложную минуту старый Беркут получает весть о том, что его сын Максим живым восхищен в плен. Захар не не верить веры дым словам: Максим лучше даст себя порубить, чем отдастся в неволю. Но Максим боролся смело, и лишь подступом и силой прибегло взять его и закуковать в железные пута

На душе у Захара Беркута тоска и тревога: опасность нависла общине, сын в плену, как оно будет? И или получат они победу? Самая природа будто предчувствует беду: ревут туры, воют волки, даже земля глухо стугонить.

Захар Беркут осознает свою обязанность предводителя даже тогда, когда боярин Тугар Вовка предлагает тухольцям выпустить монголив из долины, а за это отдать плененного Максима живым. Люди понимают, какая боль режет сейчас родительское сердце Захара, и предлагают принять предложение. Но старый Беркут в это время — прежде всего общественный предводитель. Он отказывается, потому что уволенные монголи обязательно пойдут уничтожать соседей, которые совсем не готовые к бою и понесут еще страшниших потери. Захар покоряет родительские чувства общественным интересам и твердо отвечает монгольскому посланцу: "Или мы все погибнем, или вы все — другого выбора нет".

В героической борьбе тухольцям посчастливилось разбить монголо-татар, и осталась еще кучка врагов, которые утопали. Среди них были вражеский военачальник Бурунда и Максим Беркут

Враги просят отпустить их в обмен на жизнь молодого Беркута. И на этот раз Захар несокрушимый. Укротив родительские чувства, он понимает, что уволенные монголи не простят гибели своего войска и приведут на Тухлю еще большую силу. "Пусть лучше гибнет мой сын, чем ради него имеет уйти хоть один враг нашего края!" — говорит старый Беркут и своей рукой посылает огромный камень в груду врагов, где был и его сын. Но не выдержало сердце отца: Захар "дрожал, будто малый ребенок, и, закрывши лицо руками, рыдал тяжело". Его можно понять. Но в грозное для народа время старое Беркут показал чрезвычайную твердость, стойкость, силу духа

В своей последней речи перед общиной Захар Беркут отмечает, что тухольци победили не только благодаря оружию, а и с мудрости, сплоченности, дружбы. Слова старого Беркута звучат как завещание потомкам: " Пока будете жить в общественном порядке, дружно держаться груды, несокрушимо стоять все за одного, а один за всех, до тех пор никакая вражеская сила не побидить вас".

Иван Франко воплотил в обиде Захара Беркута мудрость народа, его стремление жить в согласии и мирной работе. Своей повестью Большой Каменщик призывает нас любить свой народ и свою страну, которая столько страдала, а еще более за все ценить сплоченность и единство, которые делают любую общину непобедимой

ответ: Тема: зображення життєрадісного настрою, ніжного ліризму та оптимізму  ліричної героїні

Головна думка: заклик бути життєлюбом та оптимістом («Пролітаю між людьми похмурими»)

Провідний мотив: радіти кожній миті та дивитися на труднощі оптимістично, щоб життя не було похмурим (прагнення переповнити кожну мить життя)

Рід літератури: лірика

Вид лірики: громадянська (патріотична)

Збірка: «О краю мій» (1999)

Жанр: вірш

Художні засоби

Епітети: безжурний вітрогон, людьми похмурими

Персоніфікація: «радість тулиться»

Метафора: «поле перед нами стелеться», «пролітаю між людьми», «козачка вдаряю»

Порівняння: «радість..., як безжурний вітрогон-хлопчина», «рветься, як метелиця, ніби поле перед нами стелиться, ніби зникли авта й мотоцикли»

Повтори (анафора, єдинопочаток): «Ніби поле перед нами стелиться, Ніби зникли авта й мотоцикли».

Риторичний оклик: «І сама я на ногах не встою … Бо хлопчина не дає спокою!»

Кількість строф: три

Вид строфи: катрен (чотиривірш)

Віршований розмір: тристопний анапест (трискладова стопа з наголосом на третьому складі UU_)

І     |са   |ма | я  | на |но |гах   |не |всто|ю,

Про|лі   |та  |ю  |між|лю|дьми |по  |хму|ри|ми,

Ко  |за  |чка|вда|ря  |ю |по     |під | му |ра  |ми

Бо  |хло|пчи|на |не  | да|є      |спо |ко  |ю!

Схема ненаголошених (U) й наголошених (__) складів, стоп (/).  

UU_/ UU_/ UU_/U

UU_/ UU_/ UU_/UU

UU_/ UU_/ UU_/UU

UU_/ UU_/ UU_/U

Римування: кільцеве (АББА)

Рими: причина – хлопчина, вулицю – тулиться, звикли – мотоцикли, метелиця – стелиться, встою – спокою, похмурими – мурами  

Объяснение: