1. хто з названих акторів не входив до «театру корифеїв»: а панас саксаганський б іван тобілевич в михайло щепкін г микола садовський 2. як називався знаменитий хутір, родинне гніздо тобілевичів: а надія в марія б качанівка г мотронівка 3. який славетний кінорежисер був нащадком дружини карпенка-карого: а андрій жолдак в сергій бондарчук б андрій тарковський г олександр довженко 4. які дерева садила на хуторі надія родина тобілевичів: а тополі в каштани б берези г дуби 5. слова «краще смерть, ніж така потеря» належать: а гершку в герасиму калитці б савці г романові 6. знайдіть серед поданих помилкове твердження: а панас саксаганський узяв псевдонім від назви маленького містечка б трагікомедія «сто тисяч» мала продовження - «хазяїн» в герасим калитка був людиною освіченою і по-своєму талановитою г п’єса «сто тисяч» написана про сліпе прагнення до наживи 7. закінчіть розпочаті висловлювання: а «взаємини герасима і параски » б «роман і мотря » в «копач бонавентура висловлював такі слушні мі» г «кум савка допоміг калитці » у завданнях 8—9 до кожного рядка, позначеного цифрою, доберіть відповідник, позначений буквою. 8. установіть відповідність між висловлюванням та персонажем: 1 «схаменіться, що з воза впало, те пропало! » а параска 2 «у мене гості не такі, щоб рядом його посадить» б савка 3 «а бодай ти пропав зі своїми кіньми разом! » в пузир 4 «поживишся скибкою, як собака мухою» г клим 9. установіть відповідність між дійовою особою та її ім’ям: 1 кум герасима а клим 2 робітник б роман 3 фактор в савка 4 син калитки г гершко у завданнях 10—11 запишіть відповідь словом, словосполученням або реченням. 10. роман і мотря змогли побратися 11. причина трагедії герасима калитки

Казка-повість "Місце для дракона" переносить нас у Галичину часів середньовіччя. Правив у Люботині князь, його називали князем люботинським. "Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний дзижчанням мух, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з'являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи…". Князь "оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій".

В давнину князь робив багато подвигів, а зараз став старим, лінивим, нездатним до боїв, як і усі його підопічні. Ніхто не хотів воювати, тому війна могла князю лише снитися. А цілковита полуднева тиша в королівстві призвела лише до ліні та нудьги, яка абсолютно не могла спонукати жителів Люботина до пробудження відваги, мужності та прагнення бути лицарем. Здавалося, всі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел та господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну".

Объяснение:

Відповідь:

Ольга Славнікова, відома російська письменниця, пише, що “провінційний письменник моделює себе не за друзями із тусівки, а за світовими величинами. Провінційний гігантизм: коли вже писати, то лишень як Маркес”.

Приблизно так я починав свою статтю “Made in rajcentr”, присвячену новелам Любові Пономаренко, надрукованим у гребінківській районній газеті.

Від цієї думки я не відмовляюся й сьогодні — вже у зв’язку з новою книжкою письменниці “Синє яблуко для Ілонки” (Львів: Піраміда, 2012), висунутою на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. Переконаний, що Любов Пономаренко, навіть коли б мешкала не в провінції, а в Києві, на вул. Гончара, 52, зуміла б залишитися собою, не намагалася б догодити студентам Національного університету “КиєвоМогилянська академія”, зорієнтованим на творчість В. Петрова (Домонтовича), Ю. Андруховича, Оксани Забужко та ін. Творча безоглядність, власне, й до Л. Пономаренко зберегти й розвинути таку письменницьку манеру, яка й дозволяє вирізняти її слово серед інших братів і сестер по перу. Підозрюю, що Л. Пономаренко писала колись вірші — відгомін цього природного для філолога заняття вчувається, скажімо, в новелі “Кричав потяг у ніч, наче ворон” (Січеслав. — 2006. — № 2), де найтрагічніші прозові рядки, присвячені дівчинці, що колись загинула на описаній станції, ритмізуються, перетворюючи окремі фрагменти твору на білий вірш:

“…Політньому вдягнена,

платтячко наче з капрону.

І тільки з’явилася,

сніг на пероні розтанув,

бузок засвітився —

отой, що якраз біля входу.

Якби я не гнила

все життя на оцьому вокзалі,

то, може, б не знала,

що дівчина та — Марусинка,

дочка машиніста,

яка ще школяркою вмерла.

Його Собацюрою

всі у депо прозивають”.

І так аж до останніх рядків новели, де віршовий ритм завмирає, немов чиєсь схлипування:

“Тремтіла на шибці,

сміялась до нього і плакала.

А потім летів,

розтинаючи ніч криком

ворона…

У цей час на вокзалі спинивсь електронний годинник.

І зал спорожнів.

Зачинилися каси й буфети.

І тільки на стінах

лишились покинуті душі.

Поштар їх розсипав, а мо’,

пасажири забули?

Уранці змели їх разом

з павутинням — і в урну.

Вони копошились, ридали,

та хто там їх слухав?”

Л. Пономаренко добре засвоїла здобутки класиків світової та української літератури. Обробляючи ниву поетичної прози, письменниця часто спирається на чепігу плуга гемінгвеївської конструкції. Більша частина лемеша — в землі, менша — на поверхні. Письменниця лишень один раз дозволила собі назвати ім’я знаменитого американця — у новелі “І сонце піде геть”: “А годинник на стіні відраховує та й відраховує літа поміж горіховими ліжками, поміж томами Гемінгвея, поміж мокрими кущами”. Проте досвід цього письменника вчувається чи не в кожній новелі, включеній у книжку “Синє яблуко для Ілонки”. Письменниця ніколи не скаже зайвого, її письмо позбавлене багатослів’я, вона, виводячи читача на якусь височінь чи занурюючись із ним у запаморочливу глибину, залишає його, бідного, сам на сам із чиєюсь бідою, із чиєюсь проблемою, залишає напризволяще — часто без кисню від перехопленого дихання, проте зі сподіванням, що він випливе, що він спуститься з вершини на землю, що він виповзе з тунелю на поверхню землі.

Пояснення: