ответь на вопрос розкажи, який зад життя чумаків покладено в основу пісні

Прийшов, заволоко! Де тинявся?

— Де хотів, — буркнув Стефко, шпурнув­ши у куток шапку. — А що, татульо скучили за мною?

Старший Вус засміявся, мовби почув приємний жарт.

— Авжеж, скучив! По цигарки нікому піти. Твоя сестричка встромила носа в книжку і не хоче з місця зрушитися, хоч ти їй що!

— Я уроки роблю, — тоненьким світлим голоском пояснила Настка. — Та мені й не дадуть тих цигарок, я ж казала, тату, дітям не продають.

Стефко подивився на дівчинку, вона приставила до підвіконня стілець, вмостилася на ньому колінами. Писати на високому підвіконні було страшенно незручно, але на столі — ще гірше. Стіл гойдався і ледве стояв у кутку: тато Вус ніяк не міг зібратися надійніше приладнати до стола четверту ногу.

— Нехай вчиться, — сказав Стефко. — Йдіть собі самі по ті цигарки, я не піду, бо змерз і їсти хочеться

— Ну й діточок мені Господь послав! — зітхнув старший Вус, але став натягати плащ, бо коли Стефко казав — ні, таки то вже було «ні». — Не стане жодне в і, лиш огризаються. А що, як батько на старі літа розігнутися не годен буде?

— Йдіть, ідіть, тату! Нічого вам не станеться! Висуньтеся трохи на свіже повітря — засиділись, мохнатієте цілий вечір у хаті, аж місця менше стало!

Бо таки справді у цій маленькій кімнатці старший Вус був ніби зовсім не на місці. Широчезними, крутими плечима затуляв світло, що просякало крізь вікно, і здавалося, ось зараз як лиш крок ступить, переверне і триногий стіл, і саму кімнату. Настка при цьому виглядала ще дрібнішою, худенькою і зовсім непримітною, мов цвіркун у запічку.

Батько залишив за собою відчинені навстіж двері. Стефко замкнув їх, щось буркнувши під ніс, і запитав у сестри:

— Їсти є що?

— А он, — мовила Настка з-над книги, — на столі...

Стефко взяв склянку молока і вкраяв байду хліба: тим досита не наїсися; однак хлопець охоче жував свіжий хліб, запиваючи його молоком. Дивився на сестру — і дівчина повернула, врешті, до брата вузеньке личко з яскравими цяточками веснянок біля носа (мов їй хто бризнув на обличчя фарбою).

— Знову десь ходив, Стефцю, книжки до рук не брав, учителька приходила, питала, де ти. Доки так будеш, Стефку тебе , а ти все настаро... Учора з третьої квартири казали, що ти в них під дверима палив щось.

Хлопець мовчав. Допікає Настка, мов жигавка, коли б не Настка отак говорила, він би не стерпів: нікого то не обходить, чи робить він уроки, чи ні, сидить сиднем удома чи десь ходить. А Настки просто не слухає. Плеще язиком дівчисько — нехай собі плеще. На те воно й дівчисько, аби язиком плескати.

— Стефку, — вела своє Настка, — я піду в школу-інтернат. Не можу я тут більше.

Настка, видно, готова була розплакатися, але тільки кліпала очима; і раптом згадалася Стефкові ота птаха на мокрому листі — аж самому щось підступило до горла, і він закашлявся, мовби захлинувшись молоком.

— Я думаю, тобі також треба до інтернату. Марія Петрівна казала, що поговорить з тобою. Ходімо разом, Стефку, буде так гарно!

Перестав жувати хліб, обмірковуючи Настині слова. Не про те думав, що справді було б добре до інтернату, ні, уявив раптом цю кімнату без Настки, без її тоненького голосу («Знову десь ходив, Стефцю»), подумав, що ніхто йому не поставить молока та хліба на стіл, і зробиться ще тісніше у цій кімнаті, не буде загідника у їхніх сварках з батьком, бо ж Настка завжди намагалася їх мирити... Не мав Стефко до батька доброго серця, бо й від батька ніколи не було ані ласки, ані якої лакоминки, ані поради. І навіть коли батько повертався з роботи втомлений і зовсім тверезий, не шукала його долоня ані Настиної гладенько зачесаної голови, ані Стефкової пелехатої.

— То таки підеш, Настко? Ти не будеш тут жити?

Незвично тихий братів голос наполохав дівчину. Зиркнула скоса, як Стефко; стулила нащось докупи долоні:

— Коли ти не хочеш... Коли ти без мене тут бути не хочеш, то... то я, може, зостанусь, Стефку? Коли ти...

Вернувся до хлопця його їжакуватий погляд і насмішкуватий тон, сказав, мовби сердився на сестру:

— Ет, говори даремницю! З тобою чи без тебе — все одно! Йди собі куди хочеш, Настко.

— А ти сорочки не матимеш чистої! — Настка говорила як доросла, її гострі плечі якось нервово рухалися під коричневою шкільною сукнею. — Ходімо разом до інтернату, Стефку!

— Ото мені дорадниця мудра знайшлася! — махнув рукою Стефко. — Ніби тобі не однаково...

Знав добре Стефко, що сестрі зовсім не байдуже, як він житиме..

Объяснение:

Образ України в романі — головний. Лейтмотивом через увесь твір проходить почуття глибокої любові авторки до свого народу, свого краю. За рідну землю вболіває полковник Іван Іскра, піснярка Маруся Чурай, увесь український народ. Лунає над полями та степами пісня Чураївни, надихає воїнів на самовіддану боротьбу за волю.

Знайомство читача з українською пісняркою відбувається в полтавському суді. Судять Марусю Чурай за те, що вона отруїла свого зрадливого коханого Гриця. Ліна Костенко кількома штрихами окреслює образ головної героїні. Протягом усього суду Маруся нічого не говорить у свій захист: «Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все». Ця побіжна заувага розкриває глибокий психологізм стану головної героїні.

Суть драми Марусі Чурай насамперед у тім, що покохала вона нерівню, того, хто так і не зміг дорівнятися до високості її душі «Нерівня душ — це гірше, ніж майна». Був би сильний духом — здолав би всі перешкоди й ненаситну матір угомонив, та в тім-то й біда, що любов Марусі «чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Отже, причина трагедії Марусі якоюсь мірою в ній самій, бо вона з тих натур, що вже як полюблять, то мов заприсягнуться.

 

Кохання її «почалося з пісні, могло урватись тільки, як струна». І от коли ця струна в дівочій душі урвалася смертю Гриця, життя для неї втратило сенс, стало найтяжчою карою.

 

Страта була би порятунком для Марусі. Вона того порятунку шукала для себе ще тоді, коли готувала зілля. Проте не знайшла його й цього разу: Іван Іскра встиг на страту з гетьманським універсалом «відпустити дівчину негайно».

Маруся, шукаючи собі смерті, не знала, що вона — вічна. Бо вічні її пісні, як незнищенна душа народу. Тож попри все — драматизм, трагічне звучання — образ Марусі Чурай життєствердний, життєдайний.

Драма Марусі Чурай у тім, що віддала душевний скарб недостойному, і вона це розуміє, звідси — відчай, розпач, журба, порожнеча, а вже із цього пекельного сплаву народжувалися пісні. Стався конфлікт між духовними протилежностями — мораллю таких, як сама Маруся, її мати, батько-герой, козак Іван Іскра, і мораллю вишняків, горбанів, бобренків, під чий вплив потрапив Григорій. Моральне падіння стало початком Марусиної біди.