План к сказке зопорожці іван нечуй-левицький

над дніпром у селі старому кодаку жив собі молодий лоцман (провідник суден) карпо летючий. був він потомком славних запорожців — високий, чорнявий та кучерявий, ще й до того сміливий. добре знав усі дніпровські пороги змалку. лоцманський отаман дуже любив карпа й настановив його головним керманичем, незважаючи на молодість того.  якось приплив до порогів байдак із багатим товаром, і попросив купець найкращого лоцмана. отаман послав карпа летючого, пообіцявши йому за добру роботу найбільшу плату.  погода була тиха та ясна. десь далеко шуміли пороги. гребці дружно махнули веслами й полетіли, як на крилах.  щасливо проминули три пороги. карпо був гордий і радісний. а попереду вже гудів дід, чи ненаситець. здавалося, що ревла череда волів або стріляли з гармат.  білий гребінь хвилі пробіг по воді. коли десь узявся вітер, ухопив судно й зніс набік. карпо сам кинувся до стерна, закричав на гребців, але нічого не міг удіяти. страшний камінь крутько вхопив байдак і обкрутив його навколо себе, зламавши стерно. гребці здійняли руки до бога, і карпо втратив пам'ять.  коли карпо прийшов до тями, то побачив пишний сад, луки, прекрасні квіти, від яких не можна було відвести очей.  до летючого підійшли двоє чоловіків в одязі запорожців і сказали йому спускатися вниз із гори. карпо здивувався — такі ці люди були високі, рівні, дужі! а запорожці теж із подивом запитали, чи всі люди в україні стали такі мізерні та маленькі, як оце він. і розказали, що як зруйнували січ, характерники (чаклуни) зачарували її всю — з островом, з гетьманом, з козаками — і тепер вона тут.  запорожці повели карпа через лісок, у якому не було тіні, до свого товариства. козаки були дужі, гарні, святково вдягнені, розмовляли стиха, а здавалося, що то ревуть страшні дніпрові пороги.  пройшли через пишний сад зі спілими яблуками та грушами, вишнями й виноградом. у ньому спочивали старі запорожці. у другому саду співав сивий кобзар.  далі всі пішли до гетьмана й сказали, що прибув чоловік з україни. гетьман розчулився, з його очей впали сльози й обернулися на квітки. став він розпитувати карпа про те, чи пам'ятають в україні гетьмана й козаків, чи розказують про них попи, ченці, вчені люди; як живеться людям на світі, краще їм чи гірше, і чи й досі терплять від ляхів, татар та москалів. карпо відповів, що про запорожців вони чули дещо від кобзарів, та й усе. про татар уже й не чути, а ляхи, жиди й москалі є. зітхнув гетьман і сказав громаді, щоб ішли разом з ним до церкви за україну. 

«гуси-лебеді летять» дуже розділ перший  прямо над нашою хатою пролітають лебеді. я дивлюся на них, і так мені хочеться, щоб вони повернулися. птахи ніби послухалися мене й повернулися. а може, це був новий ключ. дідусь говорить, що лебеді приносять на крилах весну, а сонце своїми ключами відмикає землю. я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. сказав про це дідові, чим його дуже насмішив. дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди полетіли лебеді. але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити від мами запотиличника. а як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! уся дітвора висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. головне було — не на чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. я тихцем узяв ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися. коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комір. це була налякана й гнівна мама. вдома спочатку з мене вибивали дурість, потім лікували. бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину страшного суду, щоб я покаявся. за всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках. у нас у дворі живе стара однокрила качка. навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. розбирається і в людях. як добра йде людина — чути її догідливе й розважливе «так-так-так», а як — сердите «ках-ках-ках! ». я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько себастіян і просить і передати матері листа від тата. я радісно біжу — мамі тепер не до моїх ніг. тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати не вміє зовсім. тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька миколу. коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх петра шевчика. ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. звертає увагу на мої чоботи й питає, чи це мамині. я відпові. що тепер вони вже мої. я пропоную побігти на річку. ми біжимо разом, витанцьовуємо, слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя. розділ другий  я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам бог ходив, а богоматір носила їсти орачам. дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати. але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. якось дядько юхрим пообіцяв дати почитати «пригоди тома сойєра», але за чотири склянки гарбузового насіння. де ж його взяти? мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси. невесело, каючись, бреду вулицею. раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. жінка заплакала й поцілувала мене. за дві склянки насіння юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки. мати чомусь не лаяла, тільки спитала, чи це я пригостив бідну жінку й дитину насінням. розділ п’ятий  я зіскакую з кобили на землю, путаю її і йду шукати гриби. добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця! заходжу в березняк, придивляюся скрізь. і раптом серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. я вітаюся з ними. а далі — отакенний красноголовище! його шляпка не поміщається навіть у брилі. буде чим похвалитися вдома! а ось іще проклюнувся грибочок. хай росте собі! розділ восьмий  вчився я добре, але вчився б іще краще, коли б мав у що взутися. коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. так і навчився бігати швидше за всіх. коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. взяв мене на руки й поніс до школи. спочатку всі дивувалися, а потім звикли. батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість. для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея. якось надворі захурделило, і батько припізнився. він сказав, що був на ярмарку. дав мені бублика, потрусив киреєю, і на підлогу впали справжні чоботята. з підківками. і згадалися мені дідові слова: «будеш іти межи люди і вибивати іскри…»

Привіт, павлусю - доброго здоров'ячка, читачу - хотів(-ла) запитати, як тобі вдалося на протязі всього твору, не здаватися, йти до мети, навіть коли план з врятування сестри завдавав поразки? - це великою мірою залежить від роки дитинства, з малого віку я наслухався чудових розповідей дідуся про славних козаків, вчився їздити верхи та орудувати зброєю - а що ж робити, якщо виріс в сучасній родині, де освоєння зброї не входить до обов'язків людей? - читачу, це лише частина мого успіху, це не так і важливо, головне, щоб в твоїй душі було лише добро, щоб ти ріс в люблячій родині, де тебе поважають і з дитинства привчався до самостійності та обрав благородну мету свого життя - що ж це за мета? - ти повинен взяти за обов'язок берегти батьківщину, у разі небезпеки, йти на самопожертву заради рідних тобі людей, вміти протистояти ворожим проханням зрадити віру за гроші, плекати рідну моау, лише тоді, у разі виконання цих слів, ти станеш справжнім "українцем"